Мерзенна сила - Клайв Стейплз Льюїс
P.S. Лерд у жодному разі нам не підійшов би. Він отримав диплом третього ступеня; ту єдину працю, яку він спромігся опублікувати, серйозні оглядачі розцінили як невдалий жарт. Найгірше те, що цей хлопець узагалі не здатен підходити до речей критично, а тільки захоплюється всіляким шарлатанством.
Полегшення, яке відчув було Марк, коли дописав листа і заклеїв конверт, виявилося дуже нетривалим, адже майже відразу перед ним постала інша проблема: як збавити день до вечора. Спершу йому спало на думку піти і просто посидіти трохи у себе в кімнаті, але, увійшовши туди, він побачив, що посеред підлоги стоїть порохотяг, а біля ліжка купкою лежить брудна білизна. Очевидно, вдень співробітники інституту зазвичай у своїх спальнях не з’являлися. Довелося знову зійти вниз, та коли Марк спробував було поткнутися до загальної кімнати, то побачив, що й там порядкують слуги. Тоді він зазирнув до бібліотеки; там не було майже нікого, тільки розмовляли, схилившись один до одного, двоє чоловіків; втім, вони, змірявши його не надто приязним поглядом, відразу змовкли, й Маркові не залишалося нічого іншого, як узяти першу-ліпшу книжку і вшитися звідти геть. У вестибюлі біля дошки з оголошеннями стояв Стіл, а біля нього — якийсь чолов’яга з гострою борідкою. У Марків бік вони навіть не глянули, проте, помітивши його, стишили голоси. Він поволі перетнув вестибюль і зупинився перед барометром. Повсюди відчинялися і зачинялися двері, чулися квапливі кроки, час від часу дзвонили телефони; словом, інститут жив своїм життям, і тільки йому не було тут місця. Марк визирнув надвір: там усе оповив туман — густий, мокрий і холодний.
Будь-яка розповідь є неправдивою в тому сенсі, що не може передати, як нестерпно повільно тягнеться іноді час. Для Марка той день, здавалося, не мав ні кінця, ні краю, і якби ми спробували описати його бодай почасти правдоподібно, то до кінця того опису, напевне, не добувся б жоден читач. Марк то піднімався до себе нагору — там уже поприбирали, — то виходив прогулятися надвір, просто в туман, то тинявся без діла приміщенням, потикаючись то в один куток, то в інший. Часом йому стрічалися люди, які переважно кудись поспішали, заклопотано перемовляючись між собою, і тоді доводилося докладати зусиль, аби не виглядати засмученим і збентеженим; та незабаром ті люди зникали за якимись дверима, і він знову залишався сам-один.
Невдовзі після другого сніданку в одному з коридорів назустріч Маркові трапився Стоун. Від учорашнього ранку Марк про нього не згадував, але тепер раптом збагнув, що незатишно тут не тільки йому одному. Стоун виглядав так, як зазвичай виглядають у школі новачки чи учні, що не тішаться особливою популярністю; у Бректоні такий вигляд мали й деякі «чужаки». Для Марка настороженість, а певною мірою і заляканість — обидва ці почуття виразно читалися в очах у Стоуна, — завжди втілювали найгірші страхи, адже він був переконаний, що немає лиха більшого, ніж опинитися на місці людини, приреченої никати коридорами з таким-от виразом на обличчі. Інстинкт самозбереження озиватися до того Стоуна категорично не радив; Марк із власного досвіду знав, як небезпечно товаришувати і навіть просто розмовляти з тим, хто повільно, проте неминуче йде на дно; йому ти нічим не зарадиш, а от він може потягнути за собою й тебе. Але сьогодні Марк почувався так самотньо, що всупереч усім раціональним міркуванням якось вимучено посміхнувся Стоунові і мовив: «Привіт!».
Той аж здригнувся — складалося враження, наче його налякало вже те, що хтось із ним заговорив, — і на ходу кинув:
— Доброго дня!
— Ходімо, побалакаємо де-небудь, якщо ви не зайняті, — запропонував Марк.
— Ну… — зам’явся Стоун, — не знаю, скільки в мене вільного часу…
— Розкажіть мені трохи про Белбері, — попросив Марк. — Щось мені, знаєте, не надто тут подобається, але я ще не вирішив остаточно… Ходімо, посидимо у мене, якщо хочете.
— Я нічого такого не говорив, ніколи в житті, — розхвилювався раптом Стоун. — Хто вам таке сказав?
Марк не встиг відповісти, бо враз побачив, що до них наближається не хто інший, як сам заступник директора. Протягом кількох наступних тижнів він переконався, що немає у Белбері такого закутка, де не міг би буцім абсолютно випадково вигулькнути Візер, який, виявляється, від самого початку взяв собі за звичку влаштовувати тривалі прогулянки коридорами інституту. Либонь, йому зовсім не йшлося про те, щоб за кимось шпигувати: скрипіння його черевиків було чутно здалека, а крім того, він зазвичай мугикав собі під ніс якусь нудотну мелодійку. Поза тим, Візер був доволі високий на зріст — якби не сутулився, то виглядав би ще вищим, — тож навіть у натовпі не помітити старого було доволі важко, і часто понад головами людей погляд зненацька вихоплював його обличчя й затуманені очі, що дивилися, здавалося, просто вам у вічі. Втім, Марк зіткнувся з такою-от всюдисущістю заступника директора вперше і тільки розчаровано зітхнув: справді, гіршого моменту для своєї появи тому годі було й придумати. Повільним кроком Візер пройшов мимо і, кинувши у їхній бік побіжний погляд, зник за рогом; упізнав він їх чи ні — залишалося тільки здогадуватися. Так чи інак, а продовжити розмову ні Марк, ні Стоун не наважилися.
Коли всі зійшлися на чай, Марк помітив Фіверстоуна і поквапився сісти поряд. Добре розумів, що в його становищі приставати до когось із розмовами — то найгірше, але нічого не міг уже з собою вдіяти, бо почувався справді кепсько.
— Послухайте, Фіверстоуне, — з удаваною бадьорістю розпочав він, — ніяк я нічого не розвідаю… — І полегшено перевів подих, побачивши, що лорд посміхається. — Стіл, скажу вам відверто,
