Мерзенна сила - Клайв Стейплз Льюїс
— Так чи так, — вів далі Деністон, — зараз не в цьому суть. Питання в тому, чи погодиться він, щоб ви виконували розпорядження нашого керівника, давали обіцянки і таке інше?
— Чи погодиться він? — перепитала Джейн. — Але як, скажіть мені, це його стосується?
— Розумієте, — мовби трохи вагаючись, почав Деністон, — у нашого керівника — або у тих, кому він підпорядковується, — доволі, скажімо так, старомодні погляди на життя… Йому не сподобається, якщо заміжня жінка прийде до нас, не запитавши… е-е… не порадившись зі своїм чоловіком…
— Ви що, хочете сказати, що мені треба спитати в Марка дозволу? — засміялася Джейн, проте сміх у неї вийшов не дуже природним. Роздратування, яке то наростало, то спадало, відколи вона почула, що треба щось обіцяти та коритися якомусь невідомому керівникові, тепер просто її затопило і могло будь-якої миті вихлюпнутися через вінця. То, виходить, їй треба спитати в Марка дозволу… так, наче вона — маленька дівчинка, яку посилають запитати в мами, чи можна їй піти погуляти? Ну, знаєте, це вже занадто! Якусь мить Джейн дивилася на Деністона з неприхованим обуренням. І він, і Марк, і Фішер-Кінґ, і той дурноверхий індійський факір — всі вони тієї хвилини були для неї просто чоловіками, які зверхньо і самовдоволено розпоряджаються жінками, наче ті — малі діти або нерозумна худобина («І тоді король пообіцяв, що віддасть свою доньку за того, хто вб’є дракона.»). Словом, розсердилася Джейн не на жарт.
— Артуре, — озвалася Каміла, — он там щось світиться. Думаєш, це багаття?
— Схоже на те.
— То ходімо трохи прогуляємося, бо я вже змерзла в ноги. Заодно й подивимось на вогонь. Шкода, що в нас немає каштанів…
— Ой, ходімо, ходімо, — підтримала її Джейн.
Виявилося, що надворі тепліше, ніж у машині; там пахло листям, у повітрі висіла волога імла, а з гілля то тут, то там спадали донизу важкі краплі. Велике багаття вже наполовину вигоріло: то була чимала купа листя, над якою з одного боку здіймалися клуби густого диму, а з іншого, де вогонь встиг уже попрацювати на славу, жевріли багряним пломенем глибокі печери та провалля. Деністон із Камілою та Джейн поставали навколо і кілька хвилин просто балакали собі про якісь не надто суттєві речі.
— Значить, так, — сказала трохи згодом Джейн, — до вас — ким би ви не були — я поки що не приєднаюся. Але обіцяю повідомити, якщо мені знову щось таке насниться.
— Чудово, — зрадів Деністон. — Як на мене, то на щось більше нам годі було й розраховувати. Я прекрасно все розумію. Можна попросити вас про ще одну невелику послугу?
— Яку саме?
— Будь ласка, не розповідайте нікому про цю нашу розмову.
— О, так, звісно.
Згодом, коли вони вже повернулися до машини і їхали назад до Еджстоу, Деністон сказав:
— Маю надію, пані Стадок, ті сни непокоїтимуть вас тепер не так сильно. Ні, зрозумійте мене правильно: я не сподіваюсь, що вони припиняться, та й, зрештою, не думаю, що так станеться. Просто тепер ви знаєте, що з вами все гаразд, а те, що ви бачите, — то реальні події, ясна річ, іноді не надто приємні, але принаймні не страшніші за добру половину всього, про що пишуть у газетах. Тож тепер вам має полегшати. Спробуйте думати про ті сни не як про сни, а як про новини… чи щось таке.
VI. Туман1
Повільно спливла ніч, а за нею і половина наступного дня, коли Марк вирішив знову навідатися до заступника директора. Спав він мало, думав багато й постановив урешті-решт трохи погамувати свої амбіції і постаратися таки отримати роботу в інституті, погодившись на ті умови, які йому запропонують.
— Я приніс той формуляр, сер… — почав було він, але Візер зненацька перебив його:
— Який ще формуляр?
Не минуло й хвилини, як Марк переконався, що настрій у Візера сьогодні зовсім інакший, аніж під час їхньої останньої розмови. Неуважність, щоправда, нікуди не поділася, зате від звичної ввічливості не зосталося й сліду. Візер дивився на Марка ніби крізь марево сну, здалека… так, мовби їх розділяла бозна-яка відстань, проте в його погляді час від часу прозирала на позір не надто й примітна неприязнь, яка, втім, могла будь-якої миті вилитися у відверту ворожість. Він посміхався, але було в тій посмішці щось таке, від чого поза спиною пробігав холодок, от наче той посміх міг неждано-негадано обернутися злою гримасою, а чи навіть хижим вищиром. Марк почувався перед ним так, як, мабуть, почувається в лапах у кота безпорадна миша. У Бректоні навіть опоненти зазвичай не дозволяли собі сумніватися у професійних якостях «прогресистів»; тут, одначе, все було інакше. Візер почав із того, що нагадав: Марк ясно дав зрозуміти, що відмовляється від посади, тож тепер про повернення до попередніх умов не може бути й мови. А далі старий заходився розпливчасто і з дедалі тривожнішим — принаймні так здавалося Маркові — підтекстом просторікувати про якісь труднощі та тертя, про нерозважливі кроки, про небезпеку нажити собі ворогів, про те, що не можна пропонувати посаду в інституті тому, хто примудрився у перший же тиждень пересваритися тут чи не з усіма… він навіть натякнув на розмову з «колишніми колегами з Бректону», які, мовляв, цілком підтвердили його на той час іще тільки припущення, тож тепер у нього взагалі з’явилися сумніви стосовно того, чи придатний Марк для серйозної наукової роботи. Словом, тільки вимотавши з Марка всю душу, Візер кинув йому, ніби кістку собаці, таку пропозицію: його, нехай уже, візьмуть на випробувальний термін; платитимуть шістсот фунтів на рік — звісно, якщо це рішення затвердить вчена рада. І Марк погодився. Щобільше, він навіть спробував з’ясувати, під чиїм керівництвом працюватиме і чи потрібно йому перебиратися до