Мерзенна сила - Клайв Стейплз Льюїс
Марк тим часом працював над реабілітацією Алькасана. Досі стикатися з поліцейськими досьє йому не доводилося, тож як слід в усьому розібратися було дуже непросто, і Фея невдовзі це помітила, хоч він і намагався не подавати виду. «Треба звести тебе з капітаном, — сказала вона, — він підкаже, за які ниточки тягнути». Тож відтоді Марк став працювати пліч-о-пліч із її правою рукою — капітаном О'Гарою, симпатичним на вигляд сивим чоловіком, який розмовляв із сильним ірландським акцентом, походив із давнього роду і мав маєток у Каслмортлі. Хоч Марк і соромився в цьому зізнатися, але досьє з численними реєстрами, картотекою та безліччю підшивок із найрізноманітнішими документами так і залишилося для нього таємницею за сімома печатями. Тому матеріали переважно підбирав О'Гара, а Марк просто писав, і навіть ремствувати, що журналістика — то, мовляв, зовсім не його покликання, тепер якось не випадало. Писав він і справді дуже непогано (досі це, до речі, сприяло його науковій кар’єрі набагато більше, ніж йому хотілося визнавати), і статті та листи про Алькасана вдавалися. Їх друкували у таких газетах, куди Марк ніколи в житті не пробився би під власним іменем; лік читачів тут ішов на мільйони. Хай там як, а це було все ж приємно.
Поділився Марк із капітаном О'Гарою і своїми фінансовими проблемами. Коли в інституті платять? Бо йому трохи бракує дрібних грошей: першого ж дня у Белбері він загубив гаманця і так потім його й не знайшов. О'Гара у відповідь тільки розреготався:
— То підійдіть до економа, він вам і дасть, скільки треба.
— А потім їх вирахують із наступної платні, так?
— Чоловіче, — сказав капітан, — якщо ви вже потрапили до нашого інституту, нехай береже його Господь, то не мусите забивати собі баки такими питаннями. Ми ж маємо намір взяти під свій контроль всю фінансову систему в країні, чи не так? З грошима проблем не буде… самі їх робитимемо.
— А як же… — почав було приголомшений Марк, проте обірвав на півслові і лишень через кілька секунд додав: — Але ж якщо захочеш піти з інституту, з тебе все одно спитають…
— Про що це ви, молодий чоловіче? — здивувався О'Гара. — Звідси так просто не йдуть. Принаймні на моїй пам’яті пішов тільки старий Гінджест…
На той час слідство у справі Гінджеста встановило лише, що «вбивство було скоєне невідомим (або невідомими)». Заупокійну службу відправляли у каплиці Бректонського коледжу.
Туман стояв уже третій день. Він став таким густим, що розгледіти щось крізь нього не вдавалося нікому — від напруження тільки починали боліти і сльозитися очі, — і ніби притлумлював усі звуки; в каплиці чутно було тільки, як монотонно спадають на бруківку краплі з дерев і дахів та галасують десь за стіною інститутські робітники. Пломінці над свічками, які горіли в каплиці, непорушно здіймалися догори, освітлюючи хіба туман, що клубочився навколо якимись ніби засмальцьованими пасмами, і майже не кидали світла на саме приміщення; якби не приглушене покашлювання і човгання ніг, то годі було б і здогадатися, що в каплиці зібралося чимало люду. Кері, з голови до п’ят у чорному, бовванів у білій імлі біля входу і через те видавався якимсь неприродно великим; він занепокоєно походжав туди й сюди поміж лавками, бідкаючись, що через туман «тлінні останки» можуть привезти із запізненням, і не без прихованого задоволення усвідомлюючи, яка відповідальність лежить у нього на плечах через усі ці клопоти з похороном. Взагалі на похоронах Кері був просто незамінний: по-чоловічому стримано і мужньо зносив він біль утрати, яка вражала його у саме серце і сповнювала гіркотою, проте й на мить не дозволяв собі забути, що власне на ньому великою мірою держиться цілий коледж, тож треба просто зціпити зуби і не давати волі почуттям. Якщо на похороні були присутні люди зі сторони, то, йдучи з коледжу, вони частенько перемовлялися: «Ви бачили, проректор просто з лиця спав, але тримається, ото молодчага». Як не дивно, у такій поведінці Кері не було й краплі лицемірства. Він так звик втручатися у життя своїх колег, що без жодних докорів сумління втручався і в їхню смерть. Якби Кері мав аналітичний розум, то, либонь, рано чи пізно впіймав би себе десь на такому почутті: не може ж його впливовість, дипломатичний хист, вміння згладжувати гострі кути і смикати за потрібні ниточки зависнути у повітрі тільки через те, що хтось уже не дихає!
Заграв орган, і музика заглушила все: і кашель та шарудіння всередині, і звуки, що доносилися ззовні: незмінно роздратовані голоси робітників, скреготіння металу і навіть гучне гупання, що час від часу струшувало цілу каплицю: то під стіни надворі скидали якісь загадкові вантажі. Як і передбачав Кері, через туман машина, що мала привезти гріб із тілом покійного, затримувалася, й органіст грав уже добрих півгодини, коли біля дверей почалося пожвавлення і Гінджеста обидвох статей — переважно зодягнуті у жалобу провінційні аристократи, які трималися неприродно прямо, — стали займати відведені для них місця. Принесли ректорський жезл, з’явилися педелі та цензори, а за ними — сам ректор університету; далі увійшли, співаючи, хористи, і щойно тоді внесли гріб, який химерним острівцем живих квітів поплив крізь туман, що ніби вливався до каплиці через відчинені двері, — ще густіший, холодніший і вогкіший, ніж досі. Почалася служба.
Правив канонік Сторі. Голос його ще не зовсім утратив колишню красу, а ще своєрідна краса крилася і в тому, що він перебував ніби осторонь від усіх решта — і через свою віру, і через глухоту Канонік анітрохи не переймався тим, що виголошує молитви над тілом гордого старого атеїста, адже ні сном ні духом не підозрював про Гінджестове безвір’я і навіть не здогадувався про те, у який чудернацький переспів зливаються його слова з голосами знадвору. Ґлосоп аж здригнувся, коли один із тих голосів — у каплиці тієї миті саме стояла врочиста тиша — зненацька загорлав: «Гей, ти, придурку, забери до дідька своє лапище, бо розчавлю!», а канонік незворушно відповів: «Безумний! Те, що ти сієш, не оживе, як не умре!». «От як заїду зараз по пиці!»
