Ритуал - Марина та Сергій Дяченко

Він говорив, не підвищуючи голосу, однак увесь майдан прекрасно чув кожне його слово. Він нагадував, що ще недавно лісові дороги були практично непрохідні — стільки розбійників завелося в окрузі. Він перелічив назви всіх торгових кораблів, які стали жертвами піратів позаторік. Він запитував — чому лісові дороги тепер безпечні? Чому пірати пішли геть від Контестарських берегів? Чи не тому, що збройні патрулі вдень і вночі пильнують спокійний сон співгромадян? Чи не тому, що берегова охорона впіймала й повісила трьох найзапекліших піратських капітанів?

Він говорив просто й переконливо. Де взяти гроші на утримання патрулів і берегової охорони? Хіба гроші поважних хліборобів ідуть не на те, щоб дати їм же, хліборобам, безпеку? Може, вони воліють віддавати податок розбійникові — тільки набагато більший і часом разом з життям? А десь у горах ще живуть дракони, а в морі, можливо, не перевелися морські чудовиська… І треба ж якось давати з ними раду!

З кожним принцовим словом поважні хлібороби знічувалися дедалі більше. Нарешті, остаточно усвідомивши себе шкурниками та скупердягами, вони вирішили за краще скоріше змішатися з натовпом. Натовп радісно загув — принц говорив добре.

Остін торкнувся до зміїної шкіри, що стьожкою звисала йому на груди, і мимоволі всміхнувся.

Далі судилися два дрібні барончики, котрі ніяк не могли провести межу між своїми володіннями — кожен прагнув урвати клапоть у сусіда.

Сутяжники притягли на засідання стародавню ма-пу, вишиту гладдю на величезному полотнищі шовку. Мапа вилиняла, а на згинах ще й протерлася, та все одно ще можна було роздивитися кокетливу рамку, рожевого голубка у правому верхньому кутку, а також два маєтки, пагорб, річечку й лісочок. Межа між землями двох хазяїв на мапі не значилася — замість неї клоччям звисали вирвані нитки.

— Смію звернути увагу вашої високості на такий факт… — у руках позивачів замигтіли пожовклі сувої паперу. — Небіж мого діда завірив своє право…

— Однак більш ранній документ, ваша високосте… Цитьте, ви, індик…

— Я — індик?!

Барони надривали горлянки, тицяли пальцями в майстерну вишивку, всіляко паплюжили один одного і раз по раз благали в короля справедливості.

Остін, здається, збентежився. Кожен барон по-своєму мав рацію. Уловивши його вагання, сутяжники подвоїли зусилля. З мапи полетіли нитки. Юрба засвистіла.

Старий король болісно поморщився й ледь помітно кивнув головою. Остін нахилився до його обличчя, й губи Контестарові ворухнулися. Він щось повільно й виразно говорив синові, і на час, поки принц Остін не відсунув своє вухо від його губів, на майдані запанувала відносна тиша — навіть барони примовкли.

Остін випростався. Оглянув сутяжників довгим серйозним поглядом. Голосно велів принести чорнило.

Чорнило знайшлося негайно — його вихопили з-під носа здивованого писаря. Остін кивнув — слуга поставив каламар на край помосту, просто перед баронами.

— Умочіть пальця в чорнило, — звелів Остін першому сутяжнику.

Той здивувався, подивився на свою руку, на чорнильницю — й обережно пропхнув у вузьку шийку пещений рожевий мізинець.

— Так, — сказав Остін. — Тепер намалюйте на мапі межу володінь вашого сусіда.

Мстива посмішка розтягла баронові губи. Хижо ворушачи ніздрями, він рушив до мапи — четверо слуг тримали її розгорнуту, як прапор. Барон змахнув заквецяним у чорнилі мізинцем — і на мапі з’явилася межа, котра звужувала володіння суперника на третину.

— Дуже добре, — терпляче сказав Остін. І кивнув другому, зажуреному, баронові:

— Тепер ви.

Той, зрадівши, підскочив до чорнильниці й ледь її не перекинув, вмокаючи в чорнило вказівного пальця. Бігцем поспішивши до мапи, другий барон помстився першому, намалювавши таку межу, котра не залишала суперникові майже нічого.

— Дуже добре, — знову сказав Остін. — Слухайте рішення суду. Думки обох сторін узято до уваги, спір розв’язано. — Остін обвів поглядом майдан, сутяжники важко дихали. — Межі проходитимуть там, де ви їх зараз позначили, і кожний з вас володітиме такою територією, яку йому визначив суперник. Простір же, що залишився поміж межами, відходить державі. Рішення прийнято, і лиш посмійте його не виконати!

Юрба завила від захвату, а осоромлені барони здивовано повитріщалися один на одного, причому один з них механічно почухував носа мокрим від чорнила пальцем…

Третьою, і найнеприємнішою, справою був вирок грабіжникові, якого зловив у своєму домі один небоязкий городянин. Грабіжника належало засудити на урочисте втоплення в стічній канаві, і люди, безсумнівно, вітали б такий вирок. Одначе Остін барився, погладжуючи зміїну шкіру.

Підсудний був сухенький, нікчемний на вигляд чоловічок з ріденькою рудою бородою, що росла чомусь з одного боку густіше, ніж з другого. Закутий у кайдани, він трясся й присідав, тож залізо дзеленчало, хоч вуха затикай. З юрби на нього поглядали з презирством і цікавістю. Остін зиркнув на батька — старий мовчав. Принцові, очевидно, треба було вирішувати самостійно. Майдан притих.

— Заслати на каторжні роботи, — зітхнув принц.

Юрба вибухнула радісними вигуками — принц виявив милосердя. Втім, навряд чи радість городян була б менша, якби принц виявив, скажімо, суворість та рішучість. Остіна, поза сумнівом, народ любив і шанував.

Нарешті судове слухання було завершено, і на узвишшя виліз міський голова. Судячи з напрочуд урочистого виразу його пухкого обличчя та паперового сувою в руці, батько міста збирався виголосити вдячну промову.

Старий король не любив промов, особливо вдячних. Навряд чи голова посмів би стати перед зібранням зі своїм сувоєм, якби за спиною Контестара не стояв Остін — а який батько відмовиться вислухати слова подяки його синові? Особливо якщо батько — монарх при смерті, а син — молодий спадкоємець, готовий зійти на престол… Приблизно так міркував міський голова, кланяючись королю й окремо — принцові, розгортаючи свій сувій і стаючи в позу, яка пасує до такої видатної нагоди.

— Ваша величносте! — почав мер співучим голосом. — Ваша високосте! Шляхетні добродії! Добрі городяни! Зараз на ваших очах здійснився справедливий суд. Тут звучали мудрі промови, ухвалювались мудрі рішення, тут зло зазнало заслуженої кари, а доброчесність… гм… перемогла. Дозвольте мені від імені нас усіх скласти подяку… — мер зустрівся очима зі старим королем, той ледь помітно насупився, — подяку його справедливій величності… — зморшки на обличчі короля стали суворіші, — і найдостойнішому, найрозумнішому, а також найшляхетнішому з принців — його високості Остінові!

Натовп, що було занудьгував і почав розбредатися, знову захоплено заревів. Обличчя старого короля проясніло, він насилу обернувся, щоб помилуватися своїм дорослим сином, що від похвал так зашарівся й збентежився.

Міський голова знову втупився у свій сувій і тому не бачив, як варта коло підніжжя помосту раптом захвилювалася, дзенькаючи зброєю, як когось спробували відтіснити, як закрутився людський вир — і з самісінької його гущини