Ритуал - Марина та Сергій Дяченко

Ще крок — і вона по коліна занурилася в м’яке, тепле, сліпучо-біле.

Калідонячий пух!

Юта зробила ще крок — і впала. Пух огорнув її, обволік, миттю зігрів; вона перекинулась на спину — й побачила, як у темному небі кружляють пушинки, підняті в повітря її падінням.

— Панькають вони пташенят, — сказав десь поруч невидимий Арман. — Ті, щоправда, вилуплюються геть слабкі, голенькі… Осіннє гніздо калідонів — що може бути краще? Потім підуть дощі, пух намокне, зібгається…

Юта згадала няньку принцеси Май. Та весь час запевняла, що слухняні дівчатка після смерті гулятимуть у хмарах…

— Може, я вмерла, Армане? — спитала вона збентежено.

Той, явно спантеличений, перепитав після паузи:

— Що?

— Правда, я не дуже слухняна… — пробурмотіла Юта, заплющуючи очі.

Місяць піднімався — Юта вже могла його бачити, лежачи на спині. Всіяли небо зірки; довгою хмарою сріблився Медовий Шлях. Пух у повітрі тримався, не опадав, і місячне сяйво робило кожну пушинку схожою на зірку.

Юта давно перестала розрізняти, де сон, а де реальність. Білий пух глушив звуки, кожен порух оживляв цілу зоряну заметіль… Юта піднялась на ліктях, потім підвелася.

Місяць світив яскраво, гніздо розташувалося на вершині скелястого гребеня, і всі навколишні ущелини були залиті матовим білим світлом. Тому ще чорніші були ламані тіні та далекий, ніби з картону вирізаний, замок, тому ще глибше було темне небо…

Юта повернула голову. За кілька кроків стояв Арман.

Він був частиною цього фантастичного нічного світу, силует його нагадував силует замку вдалині, і стояв він нерухомо, піднявши лице, наче заглядав небу в очі.

Юта знову пішла — здійнялися в небо невагомі пушинки. Принцеса злякалась і зупинилася.

— Бачиш ген ті три зірочки? — спитав Арман у неба. — Це називається — Вінець Прадракона… Подивись, Юто, сьогодні особливо яскраво…

І він простяг угору руку — вказав довгим тонким пальцем.

Юта дивилася на зірки — але бачила тільки його руку. Щоб подолати ніяковість, хрипкувато відповіла невлад:

— У нас і немає… Таких сузір’їв… У нас просто — Равлик… Бджола… Чубчик Одуда… Біла Кішка…

Арман, здається, здивувався. Обернувся до Юти — і вона побачила, як в очах його м’яко віддзеркалює місяць. Запитав недовірливо:

— Равлик? Бджола?

— Ще Качині Лапки… Сова…

Блиснули білі зуби — Арман усміхнувся:

— Кумедно… — і знову обернувся до неба, підняв руку, наче закликаючи в свідки:

— Дивись… Он Двобій Драконів… Он Палаючий Гребінь… А там, над морем, сходить Переможець Юкки… Тільки його ще не всього видно. П’ять зірочок зійшло, а три поки що за обрієм…

— Ти житимеш довго й щасливо, — сказала ні з сього, ні з того.

Арман зітхнув. Відірвався від неба. Без усмішки зазирнув Юті в обличчя:

— Ти теж.

Вона спробувала пожартувати:

— Але ж про мене нічого не сказано… У пророцтві…

Він, як і раніше, дивився цілком серйозно:

— Сказано.

Пух, осідаючи, опускався їм на плечі. На тлі широкого місячного диска виник чорний силует кажана. Махнув крильми, пропав.

— Ми у хмарі, — сказала Юта. — Ми без дозволу проникли у хмари. Хоча ні, у хмарі холодно й геть не так затишно… По-твоєму, калідони не повернуться?

— У цьому житті, — відгукнувся Арман дещо глузливо, — ніщо просто так не повертається.

Ноги її ослабли, й вона знову опустилася в білу перину. На місяць набігла хмарка, зірки засяяли яскравіше. Ютині очі не бачили Армана, але щось інше, не зір, точно знало, що він стоїть за два кроки й дивиться на море.

— Армане… Тепер я розумію… Я помилково народилася серед людей… Я повинна була… Народитися серед драконів…

Він усміхнувся — глузливо й водночас сумно. Юта не бачила його усмішки, але знала, що він усміхається.

— Серед драконів, — сказав він повільно, — уже давно ніхто не народжується.

Місяць не поспішав виходити з-за хмарки. Довгастий Медовий Шлях здавався другим гніздом калі-дона — але на небі.

— У нас ця туманність називається Медовий Шлях, — прошепотіла Юта. — А у вас?

— У нас… — помовчавши, відгукнувся Арман, — вона називається Вогненний Подих.

Він опустився в піну пуху — Юта не бачила, але точно знала. Піднялася майже невидима без місячного світла хмарина.

Не знаючи, навіщо, Юта занурила в пух руки — по плечі. Ліва рука, пробираючись крізь тепле й м’яке, раптом зустрілася з холодними й твердими пальцями.

Принцеса завмерла. Від цього дотику, очікуваного й несподіваного, сипонув по спині мороз, а серце, й так неспокійне, раптом зірвалося з ланцюга й закалатало так, що нові пушинки здійнялися в повітря без видимої причини. Юті здалося чомусь, що цей дотик важливіший, ніж прогулянка на спині дракона, важливіший за всі калідонячі гнізда і за всі сузір’я світу, та тільки рука в неї затерпла й перестала слухатися.

Неспішно вийшов з-за хмари круглий місяць.

У якомусь забутті дивлячись на нього широко розплющеними очима, Юта відчувала, як Арманові пальці обережно стискають її долоню.

Ледь-ледь. Дуже обережно. Дуже ніжно.

А потім відпускають.

Ютина рука метається в товщі пуху, загублена, мов заблукале дитя. І коли вона втрачає надію — прохолодні пальці знаходять її знову. І дівчина завмирає, відчуваючи, яка волога й гаряча стає раптом її долоня…

Юті хотілося, щоб ця гра тривала вічно. Проте Арманова рука, стиснувши її пальці сильніше, ніж досі — ніби на прощання, — раптом відступила. Сам він, беззвучно виявившись поруч, прикрив її плечі теплим оберемком пуху:

— Спи… Скоро ранок…

Ніби струшуючи заплутані у волоссі пушинки, провів рукою по її голові. Мигцем торкнувся щоки…

Відняв руку.

І, засинаючи в тривозі та надії, вона бачила його тінь, що завмерла на скелястій вершині. Арман дивився на зірки, неначе просячи в них поради.

* * *

Вранці він приніс принцесу в замок. Нести довелося в пазурах — інакше як би вдалося висадити її на вершині вежі? Він обережно поставив її на оточений зубцями майданчик, і вона відразу присіла, втягши голову в плечі — такий ураган влаштували його крила.

Він здійнявся вище — принцеса випросталась і стояла непорушно, відчужена, якась загублена. Закинувши голову, дивилася знизу, як літає в небі ящір. Очей її Арман не бачив.

Він кинувся до Драконячої Брами, і чорний коридор, що веде в замок, здався йому довгим як ніколи. Набувши людського вигляду, він поспішив нагору — проте щокроку йшов дедалі повільніше, аж доки, врешті, зупинився.

У вухах його й досі ревів вітер висоти, а перед очима сяяв небесний Вінець Прадракона, пальці його не забули ні гарячої долоньки в товщі пташиного пуху, ні густого розпатланого волосся, що прикривало тепле вухо, ні щоки —