Ритуал - Марина та Сергій Дяченко
Арман повернув — і перед очима виявився довгий серп скелястого півострова з руїнами замку на самому краю. Ще поворот — замок показався іншим боком, відчайдушно тяглися в небо вцілілі вежі, чорніла діра — Драконяча Брама. Знову берег, і далі, серед гострого каміння, рештки загиблого корабля — оголені щогли стирчать, наче голки мертвого їжака.
Земля хитнулася. Арман відвернув од берега й попрямував у море, назустріч низькому вечірньому сонцю, просто по доріжці іскристого сяйва на невидимих згори хвилях. Захоплений крик голоснішав.
А він ніколи й не задумувався, що може відчувати той, хто здійнявся в небо вперше. Саме вперше, бо навряд чи варто брати до уваги ту божевільну подорож у судомно стиснутих пазурах… Сам він не пам’ятав своїх перших польотів — вони сприймалися як щось цілком зрозуміле, навіть обтяжливе. І зараз, скоряючись раптовому натхненню, він несподівано побачив небо й землю очима принцеси Юти. Він побачив, і радісне зворушення замалим не вивергло з його горлянки стовп полум’я.
У небо — свічкою. Юту вдавило в панцир, вітер здибився тугою й холодною стіною, так, що аж дух перехопило. Пальці її щосили чіплялися за драконячий гребінь, три мотузки натяглися, втримуючи принцесу в кістяному сідлі… Море перекинулося, як таріль, і ринуло вниз; у голові, пересипаючись дзенькотом, заворушилися колись чуті рядки: «Як той ненароком загублений келих… Земля вислизає…»
На секунду все пропало, затяглося туманом, Юта закашлялася, проте наступної миті туман залишився внизу — хмарою, маленькою круглою хмариною. Згори вона сприймалася грудочкою туго збитої піни в чашці цирульника. Поворот — і дракон знову пірнув у хмару, як у вату, прошив згори донизу, і Юта встигла здивуватися — чому ж хмара не м’яка й не тепла на дотик…
Дракон розпластався, розкинувши крила. Завмерши, став ковзати вниз по похилій лінії, і Юта знову побачила попереду землю, цього разу — коричневу, кам’янисту, подекуди порослу бурими кущами. Серед каміння й кущів панічно металися білі спини диких кіз.
Дракон ковзав і ковзав, і крила його ледь здригалися, ловлячи потоки теплого повітря; Юта відчула раптом, як тіло її втрачає вагу, як, невагоме, злітає над головою волосся, і ось уже не принцеса — нова крилата істота ширяє в дракона за спиною…
Арман знижувався й кущі та рідко порослі деревця пригиналися од вітру, який можна було порівняти хіба що з диким ураганом; здіймалися вгору цілі грудомахи землі, летіло обірване листя, кози розбігалися по рівнині, наче паперові кульки, гнані протягом. Юту огортали хвилі різкого драконячого запаху — запаху могутнього, розпашілого ящера. Майже торкнувшись крильми трави, Арман знову злетів у небо.
Сонце хилилося до обрію; туди, де воно збиралося сісти, стяглися в очікуванні тонкі, прозорі вечірні хмари. Опускаючись і остигаючи, сонячний диск закутався в рожеву тканину; небо, золоте на заході, залишалося холодним, фіолетовим на сході — за Ютиною спиною. Зі зміною освітлення змінився світ.
Сонце сіло, через зубцюватий гребінь скель ударив раптом останній промінь — тугий і зелений, мов стеблина весняної травички. «Ось і вечір», — подумала Юта відчужено.
Вона не пам’ятала, скільки минуло часу. Вона майже забула своє ім’я. Думка, що можна жити, не здіймаючись у небо, була дика й блюзнірська, а сама вона — дівчинка, що виросла в палаці, дівчина, викрадена драконом, Юта-до-польоту здавалася тепер Юті-після-польоту іншою, якоюсь незнайомою людиною.
Арман кудись летів — принцеса вже не розуміла куди. Небо гасло, й гасло море, і над далекою дугою обрію сходив місяць, жовтогарячий, наче апельсин. Від місяця по воді розбігалася доріжка — як від сонця, але м’якша, таємничіша.
Дракон описав коло над чимось, добре йому помітним, і знову ж таки колами пішов знижуватись.
Юта побачила, що під ними не замок — замок маячів оддалеки, маленький, але цілком виразний у сутінках. Арман спускався на скелі, але в принцеси не було сили дивуватися — вона раптом відчула цілковиту спустошеність.
Поштовх — пазуристі лапи заскреготали на камінні. Дракон приземлився в улоговинці, влаштувався надійно, притис до боків шкірясті крила й запитально покосився на Юту, так і застиглу в нього на загривку.
Вона сиділа бліда, вражена, не розтискаючи пальців і не закриваючи рота — йому довелося легенько струснутися, щоб пояснити принцесі своє бажання звільнитися від вершниці.
Виявилося, що це не так просто; пальці її заклякли, а вона й не помітила. Тепер, зігріваючи їх у роті, ледве згинаючи й зі стогоном розгинаючи, плутаючись у трьох мотузках і намагаючись послабити затягнуті вузли, вона відчувала, як немилосердно палає обвітрене лице.
Арман покірно чекав, доки вона звільниться й злізе з його спини. Нарешті нога її сковзнула, шукаючи опори, по драконячому боці, намацала, де виступає край лусочки — й принцеса Юта з’їхала на животі просто Арманові під черево.
Обережно переступаючи, він одійшов убік і перетворився на людину — принцеса навіть «ох» не встигла сказати.
— Сподобалося? — запитав він, по-хазяйськи змотуючи мотузки. Він не здавався втомленим чи засапаним, і голос його хрипів не більше, ніж завжди.
Принцеса протяжно зітхнула. Спробувала піднятися на ноги — і знову сіла серед каміння. Не знаходячи слів, розвела тремтячі руки:
— Арма… Як ти… Який ти…
Можливо, вона хотіла сказати, що по-справжньому з’явилася на світ щойно сьогодні. Може, їй хотілося довідатись, навіщо крилаті істоти взагалі повертаються на землю. А може, вона спробувала повідомити, що стала геть іншою людиною — Арманові лишалося тільки гадати, бо замість усього цього з принцесиних уст злітали нерозбірливі, сповнені захоплення звуки, а руки несвідомо обіймали повітря, нагадуючи рибалку, що вихваляється уловом.
Виливши, нарешті, свої почуття і трохи заспокоївшись, принцеса розглянулася, пробігши поглядом по зубцюватому краю скель, що оточували улоговинку:
— А де… ми? Навіщо?
Він без слів простяг їй руку. Звикла довіряти йому — а може, просто була дуже втомлена — вона втрималася від запитань аж до тієї самої миті, коли вони вдвох видерлися на середньої висоти скелю й знову побачили замок, море та схід місяця.
— Дивись… — Арман показував кудись убік. Придивившись, вона побачила неосяжних розмірів кошик, повний чогось білого, добре помітного в щомиті темніших сутінках.
— Гніздо калідонів, — усміхнувся Арман. — Вони вилетіли. Я зверху побачив, гніздо тепер порожнє… До весни…
Юта стояла, вже не в змозі дивуватися. Їй було холодно, вона здригалася, обіймаючи себе за плечі й намагаючись угамувати дрижаки.
Гніздо було завбільшки з невеликий майдан, кругле, з високими краями, складеними з цілих викорчуваних кущів. Дно гнізда не проглядалося під білим покривалом. Білі купи, наче величезні замети, тут і там розкидані були серед каміння.
Юта розліпила пошерхлі губи й слабко запитала:
— Що це… там? Послід?
Арман обурено пирхнув.
Вона ледве за ним устигала, перескакуючи
