Ритуал - Марина та Сергій Дяченко

Він змусив себе продовжити шлях. У залі з каміном його зустріла Юта.

До її чорного просторого балахона пристали пушинки, зробивши принцесу схожою на карту зоряного неба. Усе ще відчужена, розгублена, вона пішла було йому назустріч — і зупинилась, наче не наважувалася підійти.

Може, вона чекала від нього якихось слів. А може, їй приємно було просто мовчати, виплутуючи з волосся білі кульки і раз у раз опускаючи вії?

Він стояв і мовчки дивився, намагаючись збагнути — що змінилося? А зміна сталася, і зараз, на його очах, ще триває — замість розгубленості приходило щось нове, а він, збентежений, поки що не розумів, що саме…

Він голосно зітхнув. Спробував усміхнутися:

— Ти… Тобі не холодно?

Вона заперечливо похитала головою. Арман не знав, що говорити далі.

Тоді вона відгорнула з лиця волосся й усміхнулася. Такої усмішки в неї Арман ще не бачив — вона зробила Ютине обличчя не просто привабливим — милим.

Йому раптом відкрилося, яка нова зміна сталася з Ютою на його очах. Просто принцеса спокійно сприйняла все, що було — як неминуче, як природне, як єдино можливий розвиток подій.

— Ти, мабуть, хочеш відпочити? — запитала вона радо. — Я приготую сніданок, а ти відпочинь… Я тебе покличу. Гаразд?

Як просто, подумав Арман. Як просто ця дівчинка знаходить вихід зі складної ситуації. Щиро й мудро, як… жінка.

— Так, — сказав він хрипко. — Поклич.

Вона всміхалася йому вслід.

Він брів коридорами, а у вухах лунало й лунало спокійне, доброзичливе: «Я приготую сніданок… А ти відпочинь».

Вони житимуть довго — аж до самої Ютиної старості. Пророцтво в клинописній залі дозволило йому щастя, навіть наказало, помістивши поряд з його ім’ям слово «любов», слово, яке так рідко трапляється в древніх текстах… Він її носитиме над морем… Настане й мине зима, і знову настане, і, можливо — чого на світі не буває — в них знайдеться… страшно подумати, але — ану ж це таки можливо?.. знайдеться дитина…

Арман звернув, і новий коридор несподівано виявився глухим кутом. Ич, куди занесло, це ж Північна вежа, руїна, і хід туди замуровано…

Він стояв віч-на-віч з вологою стіною, мурованою з великих, грубо обтесаних валунів. Той камінь, що оселився вранці в його душі, був схожий на них — такий самий важкий і холодний.

Так завжди буває. Думки та мрії, ціла низка планів — поки не втикаєшся носом у глуху кам’яну стіну.

Він заплющив очі, щоб не бачити лакового відблиску брил. Нема такого закону, щоб дозволив людській дочці вступити в союз із драконом, хай навіть перевертнем. Двісті поколінь його предків, з якими його примирили було слова Пророцтва, двісті поколінь лютих, непримиренних ящерів піднімуться з дна моря, щоб перешкодити такому союзові. Три королівства поєднаються військом проти такого союзу. Прокляття пригнітить замок, і він поховає під собою відступників, неслухнянців, виродків…

Виродків? Він здригнувся.

Гаразд, припустімо, що двісті поколінь уже не мають влади над останнім бунтівним нащадком… Могутнє коріння давно всохло, останній листок зірвався з дерева й летить з волі вітру, яку він полюбляв вважати власною волею… Нехай три королівства ніколи ні про що не довідаються, нехай Юта добровільно й назавжди відмовиться від рідних… Нехай так, але все життя, все людське життя провести в холодному й незатишному замку? Не побачити жодного обличчя, крім давно й до найменшої рисочки знайомого Арманового? Проводити нескінченні години перед туманним магічним дзеркалом, по крихточці вимолюючи в нього те, що всі люди мають у надлишку і навіть не помічають? І, нарешті, постаріти поруч з вогнедихим ящером, який і через сто років навряд чи дуже зміниться… Не буде в них дитини, це самообман… Юті нікого буде колисати і вчити ходити. Вона усвідомить свою самотність…

Він повернувся й, немов сліпий, побрів назад.

Він дракон і чоловік. Він повинен вирішувати. Вирішувати зараз, або життя стане нестерпне…

— Арма-а-не!

Вона охайно зачесалася й пов’язала голову шнурком, підперезалася саморобним фартухом — господиня та й годі:

— А я тебе скрізь шукаю…

Він відвернувся, щоб не бачити її сяючих очей. Вирішувати — зараз. Якщо тягти далі, може не вистачити духу.

Сказав у стіну:

— Вибач. Мені треба полетіти. Напевно, надовго.

Розділ восьмий

Я пробував спрагу піском тамувати,

І море спалити хотів.

Прагнув тебе забувати.

Арм-Анн

Король Контестар Тридцять Дев’ятий, високий, але передчасно згорблений недугою старий, знайшов у собі силу відвідати судове засідання. Важко спираючись на руку принца Остіна — свого єдиного сина і спадкоємця, — він повільною ходою пройшов по вистеленому килимами помості і з натугою опустився в глибоке крісло.

З давніх-давен король Контестарії був ще й суддею; коли-не-коли йому доводилося привселюдно розглядати позови й виносити вироки. Та ні для кого не було таємницею, що Контестарові Тридцять Дев’ятому вже несила правувати цей обов’язок і він хоче передати його синові.

Королю залишалося жити на землі лічені тижні. Хвороба гризла його зсередини, збираючись покинути тіло тільки разом з життям; розум же залишався, на щастя, так само світлий, як і колись, і на обличчі, спотвореному мукою, як і раніше, лежала печать шляхетності. Король відкинувся на спинку крісла й обвів поглядом притихлий майдан.

Народу зібралася сила-силенна — не так заради призначеного судового розгляду, як у надії побачити старого короля — можливо, востаннє. Батьки піднімали дітлахів угору, щоб ті колись могли сказати своїм дітям: «Я бачив короля Контестара перед його смертю!»

Остін, високий, підтягнутий, ураз змужнілий за ці кілька місяців, став перед кріслом на одне коліно. Король простяг тремтячу руку й поклав синові на плечі стьожку сухої зміїної шкіри — символ правосуддя. У такий спосіб він мовби благословляв його вести сьогоднішнє судове засідання.

Остін підвівся. Зміїна шкіра спадала йому на груди двома смарагдовими смугами. Наділений владою, він став за спинкою крісла, і тієї ж миті майдан вибухнув вітальними вигуками. Люди раділи, що на зміну старому й мудрому Контестарові прийде гідний спадкоємець — молодий, сильний і відважний. Городянки, молоді й зрілі, заливалися до того ж кокетливим рум’янцем — бо який же ж гарний!

Варта дзенькнула списами — судове слухання почалося.

Перші перед помостом стали шестеро поважних на вигляд селян. У юрбі здивувалися — що могли накоїти такі достойні діди? Виявилося, втім, що діди прийшли з суплікою — просили полегшити непосильний тягар податків, що їх стягують з сільських громад. Нічого дивного в цьому не було — без прохань про зниження податків зазвичай не минало