Ритуал - Марина та Сергій Дяченко
— Людина, — відгукнувся він безтямно, мов луна.
Принцеса раптом видихнула:
— Знаєш, ходімо з цього вогкого підземелля нагору… Повечеряймо… Я вже наче їсти хочу… І там вирішимо… Треба нам це читати чи ні… Можемо повернутися завтра, можемо взагалі не прийти… Тисячоліття цей камінь чекав нас — почекає ще. Га?
Він відчужено кивнув.
Повернувшись до пласкої брили спиною, вони покрокували геть. Важкі, помережані текстами колони зринали з темряви, наче якісь закам’янілі чудовиська, й одразу знову провалювалися в морок. Їхні чорні тіні танцювали, ховалися за їхніми важкими кам’яними тілами, як, за переказом, лісові духи ховаються за стовбурами дерев.
Обоє мовчали. З невидимого коридору попереду ледь відчутно повіяв протяг.
Арман нерішуче зупинився:
— Навіщо потрібні пророцтва, Юто?
— Хіба я знаю? — відгукнулася вона. — Нам відомо досить небагато… А от у людей, я знаю, пророків не люблять.
Над їхніми головами ковзнув кажан.
— Розумієш, — сказала Юта тихо, — пророцтва — вони теж різні… Одне наказує: оте й оте станеться неодмінно, хоч зі шкури пнися… Інше… Інше каже: станеться, якщо… І тоді від тебе теж щось залежить. Розумієш?
— А що ж тут незрозумілого, — Арман хитнув смолоскипом, метнулися тіні.
Юта помовчала. Всміхнулася раптом:
— А то ж у нас по королівству тинявся один… Ніби прочанин, якийсь пустельник з нори… Усе передвіщав: мор, пожежа й землетрус, королівський палац у п’ятницю в землю піде… І ні-чо-го! Врожай, сонечко й гарна погода.
Він кружляв над морем і день, і вечір, і Юта, занепокоївшись, піднялася на вежу зі смолоскипом… Уранці він сказав, ледь усміхнувшись:
— Я нарокував це, коли приніс у замок віщунку.
Помовчали.
— Усе? — спитала Юта.
— Усе, — Арман зітхнув. — Драконові не до лиця ховати голову під крило, наче півневі…
— Курці.
— Курці. Тим паче. Драконові не до лиця. Драконові й… чоловікові. Ходімо, подивімося, що там надряпано.
Торкаючись одне одного ліктями, однак намагаючись не зустрічатися поглядами, вони побрели в підземелля — туди, де здіймався дибки плаский камінь, покритий письмом.
Текст уривався всього за палець від кам’яної підлоги — Юті довелося стати навколішки, майже лягти. Арман тримав над її головою обидва смолоскипи.
— Твій дід… — почала Юта погаслим голосом, — Ард-Ір… Слава замолоду, потім випробування… Його нащадки… схоже, принесуть йому горе. Умре в старості, але буде нещасний.
— Усе правильно, — пошепки підтвердив Арман.
Юта завовтузилася на кам’яній підлозі, і Арман побачив, що вона затуляє останні рядки долонькою, ховає від себе, намагається дивитися вбік:
— Далі твій батько, Акр-Анн… Лиха доля… Горе при житті… Смерть від небесного вогню.
— Усе правильно, — голос Арманів був схожий на дерев’яний стукіт. — Читай далі.
Юта переривчасто зітхнула, різко відняла руку від каменю.
— Двісті перший нащадок, Арм-Анн… — вона говорила навіть рішучіше, ніж сама від себе сподівалася. — Двісті перший… — і замовкла. Низько нахилилася над підлогою, підмітаючи холодні плити пишним волоссям і ледь не торкаючись пророцтва кінчиком носа.
— Ну? — запитав Арман хрипко.
Вона підняла на нього круглі, божевільні, абсолютно щасливі очі:
— Радість і щастя! Негідник ти драконячий, дурна голова, зміюка ти крилата, камін летючий! Довгі роки життя… У ранній юності — метання й тривоги, але тільки в ранній! Потім — любов… Я навіть знак цей розібрала не зразу, перелякалася, тут так рідко ця любов трапляється… Любов, удача, спокій, радість, добробут… Умреш геть стареньким, якщо… — вона набрала більше повітря, й Арман, що встиг похолонути, вставив у цю паузу:
— Якщо?!
Юта зневажливо махнула рукою:
— Авжеж, є умова… Тут скрізь умови… Чайка сяде — не сяде…
— Ну?!
— Умова — не водитися з породженнями моря. Стривай, зараз скажу точно… — Вона знову нахилилася, розбираючи текст. — Не зв’язуватися. Не дружити. Не сваритися. Нічого не поділяти… Породження моря — це хто?
Арман сміявся. Він сміявся так щасливо, як ніколи в житті, навіть у дитинстві, і кам’яна зала здивовано відлунювала йому у відповідь.
— Та це ж… Юто, дурненька… Це ж для всіх драконів заповідь… Остерігатися нащадків Юкки… Теж мені, умова…
Він заливався й заходився, і принцеса вперше бачила, як він сміється. Вона дивилася на нього знизу, з холодної підлоги, і він, освітлений двома смолоскипами з двох боків, раптом здався їй таким же вічним і нездоланним, як море чи сонце. Що люди? Народяться-вмруть, а що за істота несе свою долю крізь тисячоліття, і чиєму народженню передує нескінченна вервечка предків, таких самих дужих і могутніх? Що для світу вона, Юта, і що — Арм-Анн… З ним не зрівняється жоден король і жоден чаклун, а він приносить з полювання диких кіз і пише вірші, і ось тепер…
Думки її несподівано було перервано. Арман відкинув один смолоскип і вивільненою рукою підняв її з підлоги, схопив за поперек і закинув собі на плече:
— Ану-ну… Я твій боржник, принцесо. Виконую бажання. Чого хочеш?
Він уже тягнув її до виходу, смолоскип стрибав і хитався, і Юта стрибала і хиталася на його плечі, чіплялася за одяг, била кулачком у тверду від м’язів спину:
— Пусти!
— Це твоє бажання?
— Ні!
— Виконую тільки одне! Думай!
Присадкуваті колони миготіли праворуч і ліворуч, Арман крокував легко, наче не людину ніс, а білку чи кошеня. Юта потроху стихла, вмостилася зручненько, притулившись щокою до Арманової шиї…
Коли вийшли на поверхню, прошепотіла йому в самісіньке вухо:
— Покатай мене на спині. Будь ласка, Армане! Ти ж обіцяв.
ливості, здригався від незвичного дотику. Принцеса сиділа в дракона на загривку, прив’язавшись трьома міцними мотузками.
Він піднімався поволі, колами; день був тихий, безвітряний, однак у піднебессі холодно — він змусив Юту нап’ясти на себе все ганчір’я, яке знайшлося в замку. Тепер, у небі, він постійно перебував у напруженні — чи не занадто різко змахують шкірясті крила, чи не ранить принцесу ороговіла луска, чи не запаморочиться в неї голова? Підсвідомо він щосекунди був готовий кинутися вниз на перехоплення, якщо вона впаде.
Принцеса спочатку було принишкла; може, їй неприємний був спогад про подорож у драконячих пазурах? Хоч як вслухався Арман, переборюючи шум вітру у вухах, — ні звуку. Стурбований, він раз у раз повертав ікласту голову на довгій шиї — але принцесу вдавалося побачити тільки мигцем, бічним зором. Вона ніби застигла, притиснувшись до ороговілих пластин на його шкурі.
Потім він спиною відчув якесь вовтузіння, ворушіння, і, нарешті, крізь ревіння вітру пробився довгий захоплений вигук.
У тому, що вигук був саме захоплений, сумніву не було. Арманові відлягло від серця; уже не так дбаючи про обережність, він почав колами набирати висоту.
Берег ішов удалину ламаною зубцюватою лінією; прибій здавався кокетливою мереживною облямівкою на прузі моря, а саме море, вигнуте на обрії дугою, схоже було
