Напівзагублений - Саллі Грін

Я повертаюся до своєї ковдри на підлозі й уже збираюся лягати, аж раптом знову лунає хропіння.

Оце кошмар!

У мене не було видінь про те, як я вбиваю Несбіта, але це цілком може статися, якщо я негайно не вийду з кімнати. Дивлюся на Габріеля, але він, здається, спить, тож я беру маленьку мисочку з нічним димком і вирушаю шукати затишніше місце. Наступна кімната по коридору — це спальня зі зручним на вигляд ліжком, але щось спонукає мене йти далі — до тієї кімнати, яку я уникав, відколи ми сюди повернулися.

Це ванна. Тут зараз дуже холодно. Ванна брудна і досі забризкана краплями крові. Меркуріїної крові. Я прийшов сюди після того, як убив її. Тут я вмивався, і тут я цілував Габріеля.

Підходжу до раковини та дивлюся в дзеркало. У зеленкуватому сяйві нічного димку я здаюся старшим і на диво нереальним. Я торкаюся обличчя та намацую маленький шрам на щоці, де Джессіка порізала мене рамкою від фотографії, коли я ще був дитям. Мені тоді було, мабуть, три-чотири роки, а Джессіці — десять-одинадцять. Вона була найстаршою з чотирьох дітей, хоч сама вона завжди казала: «троє дітей та один Напівчорний». Не пригадую жодного випадку її доброго до мене ставлення. Ненавиділа мене, відколи я вродився. І певною мірою це зрозуміло, адже мій батько вбив її батька. Але ж Дебора й Арран не звинувачували мене в Маркусовому вчинку. Хоча, певно, теж мали сумніви щодо мене, частково Чорного відьмака.

Я прибираю з чола волосся, щоб побачити свої очі. Вони такі самі, як завжди: чорні, з порожніми трикутничками, що поволі й невпинно обертаються в цій чорноті. І татуювання на моїй шиї те саме: Ч 0.5.

Я мацаю свою щоку та щетину на ній, але мені ще й голитися особливо не треба. Мені ж досі лише сімнадцять років. Моє підборіддя з ріденькою борідкою — як у сімнадцятирічного, проте очі та, можливо, душа в мене такі, наче мені вже всі сто сімнадцять. Я встиг накоїти стільки всього, що пересічному юнакові мого віку навіть і не наснилося б.

А ще я бачу в своєму обличчі власного батька: його молодшу копію. Можливо, це і є частина всіх моїх бід. Те, що кожен, дивлячись на мене, бачить його ім’я, міф про нього, людей, яких він убив і з’їв. Мабуть, це й сталося з Анналізою. Вона почала бачити не мене самого, а тільки Маркуса та легенди про нього.

Однак частина мене пишається тим, що Маркус був — власне, і є — моїм батьком. Я гордий, що схожий на нього. У нас стільки всього подібного. Уміння битися, авжеж; здібність до малювання; наш Дар обертатися на звірів; а ще наше прагнення до самотності. Але водночас є й несхожі риси. Мої мама та бабуся були Білими відьмами. Я маю…

— Здоров.

Я дивлюся в дзеркало і бачу біля одвірка Габріеля.

— Тебе теж розбудив Несбіт?

Насправді це зовсім не запитання, і Габріель не відповідає; він стоїть у дверях, а я продовжую схилятися над раковиною.

— Ти в порядку? — запитує він. І це вже справжнє запитання.

Відповідаючи, я звертаюся до власного відображення.

— Так, усе чудово.

Він нічого не каже.

Тож я дивлюся на його віддзеркалення та запитую:

— Габріелю, скільки тобі років?

— Е-е… дев’ятнадцять.

Я обертаюся до нього.

— На вигляд ти старший. Років двадцять, ба навіть двадцять один.

Він хитає головою.

— Мені минуло дев’ятнадцять кілька місяців тому. Ти пропустив пишне святкування.

І на якусь мить мені стає заздрісно, що була вечірка з Ґрейторекс і стажерками, а мене на неї не запросили, хоча він, звичайно, жартує. Але ж, як на те пішлося, кілька місяців тому я ще був з Анналізою, навіть не здогадуючись, що діється з Габріелем, доки я з нею.

— Шкода, що я не знав. Я щось придумав би. Ну, маю на увазі, тобі на вродини.

— Сумніваюся, — він притуляється до одвірка, явно не збираючись входити у ванну, й каже: — Та все одно байдуже. Насправді мені начхати на свій день народження.

І мене це дратує. Думаю, йому таки не начхати: нехай власні уродини його й справді не цікавлять, але те, що я про них досі навіть не згадував, його точно зачіпає.

І я думаю, що все ж таки міг би йому щось подарувати. Він купив мені ножа лише тому, що хотів залишити щось на згадку. І, цілком властиво для Габріеля, то був ідеальний дарунок, вишуканий і корисний. Проте не зовсім властиво було те, з яким хвилюванням він його мені вручав. Я теж хотів би зробити щось таке: подарувати йому якусь особливу, якусь важливу річ.

Я кажу:

— Та я й тепер можу тобі щось подарувати.

— Он як? — його голос звучить скептично.

— Ніж або… Ну, не знаю… книжку або… або ще щось.

— Це було б мило з твого боку, — каже він, а тоді додає: — Хоча тебе навряд чи можна вважати милим хлопцем.

— Ні… Вибач.

— Невже я почув «вибач»? — він трусить головою, немовби прочищаючи вуха. — Це вже вдруге ти мені таке кажеш.

Я знаю, що заборгував йому безліч вибачень. Колись він сказав, як йому подобається те, що я з ним чесний, а відколи я вперше перед ним вибачився, то намагаюся бути ще відвертішим, але однаково не розкриваю йому навіть половини своїх думок. І я хочу, щоб він увійшов у ванну кімнату, але він і далі стоїть біля одвірка. І я знаю, що він не входить через те, що сталося тут минулого разу, коли я його поцілував.

Я багато про це думаю, про той цілунок, і як це було приємно. А ще я багато думаю про те, як я все просрав і пустив коту під хвіст.

Я не шкодую, що поцілував його. Я цього хотів, мені було приємно, і коли я про це згадую, то здебільшого жалкую, що не поцілував його краще: я волів би не зупинятися так швидко і, найголовніше, не йти раптом геть, залишивши його самого. Але ж тоді була ще Анналіза, і я щойно вбив Меркурію, і був як не свій, і… насамперед, була ще Анналіза.

Але я хотів його тоді поцілувати і зробив це, і мені було добре, і я хотів би зробити це ще раз.

Але він