Напівзагублений - Саллі Грін

— Про це вона теж не згадувала.

Я притуляюся до стіни та дивлюся, як Габріель ходить кімнатою, тиснучи на стіни, стукаючи по них, але все марно.

— Щось тут не так, — каже він. — Ми чогось не помічаємо.

— Очевидно.

— Можливо, вони тут були, але Леджер вирішила їх забрати після того, як Ван їх побачила.

У мене погане передчуття, що він має рацію і ми намарне сюди приїхали. Я розпачливо скриплю зубами і труся чолом об стіну. Аж тут щось впадає мені в очі. Моє обличчя якраз навпроти стіни, і ця цементна, чи яка там, стіна підсвічується знизу моїм ліхтариком. З цього ракурсу я бачу, що стіни не зовсім рівні; на них є опуклості та заглибини, що нагадують пагорби та долини.

— Габріелю, принеси-но сюди свій ліхтарик і підсвіти отут збоку.

Я стою попід стіною, притулившись щокою до цементу.

— Як ти гадаєш? Чи це не нагадує якийсь… ландшафт?

Я дивлюся та помічаю дедалі більше подробиць: бачу гори, а тоді зауважую на тиньку темніші прожилки, що можуть бути річками, темні плями, які нагадують ліси або, можливо, містечка. Я відхиляюся обличчям від стіни, і ця картина зникає, але коли знову притуляюся щокою до цементу, все повертається.

Я рухаюся вздовж стіни, щоб ще щось побачити.

— Схоже на гору, під якою тече ріка.

Придивляюся уважніше і бачу все так, немовби дивлюся з висоти — так, як тоді, коли був у тілі орла. Деталі просто дивовижні. Що краще я придивляюся, то більше всього помічаю: рівнини, дерева й озера. Мені навіть здається, що я бачу птахів, які кружляють унизу піді мною.

Це карта, і це потужні чари.

Я дивлюся на Габріеля, який тулиться до іншої стіни, і підходжу глянути на неї. Це теж карта, але на ній зовсім інша місцевість: піщана пустеля з валунами й низькорослим чагарником. Він каже:

— Дивовижно.

Я пригадую старі ковбойські фільми, які дивився разом з Арраном. І кажу:

— Ага. Це бедленд, безплідні землі.

Безплідні землі

Я хочу доторкнутися до карти, але Габріель хапає мене за руку.

— Це ж лише стіна, — дивуюсь я. Я обмацую її вже десять хвилин, і не сталося нічого поганого.

— Це карта. І вона магічна. А ми не знаємо, як вона діє і що там у ній. Єдине, що нам відомо зі слів Меркурії: якщо вибереш неправильну карту — застрягнеш.

Я відступаю від стіни на крок.

— І що? Як, на твою думку, вона діє? — запитую я. — Є якийсь вимикач або закляття, яке треба вимовити?

Габріель дістає з наплічника Меркуріїні щоденники та читає: «Нарешті знайшла кімнату карт у підвалі одного будинку в Ф., а далі все було просто. Вона таке любить: поєднати надзвичайно складні замовляння карт і простенький запит на доступ до них».

— Отже, нам потрібен «простенький запит на доступ до них».

— Схоже, що так.

— Є якісь ідеї? Тобто ми ж не можемо просто сказати: «Дозвольте нам увійти»? Правда?

— Відчуваю, що це справді має бути щось геть простеньке, — Габріель дивиться на стіну й каже: — Я припускаю, що треба доторкнутися до того місця на карті, куди хочеш потрапити, а тоді попросити про доступ, і… можливо, тебе просто туди затягне, як у розколину абощо.

— Гаразд, але яка карта нам потрібна? — і я обходжу кімнату, досліджуючи всі чотири стіни, всі чотири мапи, але гадки не маю, яка з них правильна. Тут є безплідні землі, засніжена гірська місцевість, пустеля та місто біля озера.

Габріель теж усе оглядає, а відтак знову перечитує Меркуріїн щоденник. Він каже:

— Нічого більше немає. Нам треба тільки сформулювати «простенький запит на доступ».

— Власне. Тож ми маємо попросити в карти щось типу: «Якщо ти можеш перенести мене до Леджер, то, будь ласка, впусти мене», — я дивлюся на Габріеля, очікуючи його реакції.

Він киває.

— А з чого ми почнемо?

— З бедленду, — відповідає він.

— Чому?

Він усміхається.

— Мені подобається, як це слово звучить.

— Гаразд, — я підходжу до стіни та згинаю пальці. — Але до чого саме доторкатися?

Ми розглядаємо карту, та на ній немає нічого помічного.

— Пропоную вибрати точку посередині та попросити дозволу ввійти.

Габріель не в захваті від цієї пропозиції, але погоджується:

— Добре. Тільки йдемо разом.

— Ні.

— Так. Якщо ти вирушиш сам, я все одно піду слідом за тобою, і так чи сяк ми будемо там разом, — я знаю, що він так і зробить, тому беру його за руку, а тоді знаходжу пальцем центр на карті та легенько до нього торкаюся.

Габріель відсмикує мою руку від мапи, кажучи:

— Ти мусиш назвати ім’я Леджер. Мусиш попросити про доступ до Леджер. Бо якщо ти попросиш просто доступу, ми туди потрапимо, але може виявитися, що це неправильна карта.

— Добре, — я всміхаюся йому. — Треба просити англійською? Чи, може, хочеш спробувати французькою?

— Якщо Леджер така всемогутня, я припускаю, що годиться будь-яка мова.

— Готовий?

Габріель киває, і я кажу:

— Карто, будь ласка, перенеси нас до Леджер.

Звичайно ж, нічого не відбувається, тому я кажу:

— Карто, якщо Леджер є… — але тут щось починає діятися. Я відчуваю тепло. Моя рука стає гарячою, а відтак немовби розпадається на часточки та розчиняється в карті.

Довкола мене гаряче жовте сяйво, і я в ньому лину, неначе в теплій ванні. Це схоже не на перехід крізь розколину, а радше на занурення в якесь тепле багно.

Але потім жовте сяйво розвіюється, мов туман, і світ довкола знову стає чітким. Під ногами в мене каміння жовтуватого кольору, а вгорі ясно-синє небо. Сонце високо в небі, а довкола сухо й дуже спекотно. Я стою у вузькій улоговині зі стрімкими схилами, в улоговині серед безплідної землі. За моєю спиною схили ще стрімкіші; попереду вони стають усе розлогішими, спадаючи до дна долини. Але я сам. Габріеля тут немає.

Чорт!

Не знаю, чи я сказав щось неправильно. Не пам’ятаю, щоб я відпускав його руку. І тепер я не знаю, що мені робити.

Не знаю, як повернутися назад у підвал або взагалі будь-куди, як на те пішлося. Можу тільки надіятися, що Габріель залишився в підвалі, засмучений, але в безпечному місці. Тут я нічим не можу зарадити і мушу якось сам виплутуватися з цієї халепи.

Маю вибір: лізти вгору або спускатися вниз. Випробовую обидва варіанти, але жоден не допомагає. Коли я намагаюся спуститися на