Напівзагублений - Саллі Грін

дно долини, то ніби тупцяюся на місці. Я зосереджую увагу на далеких червонувато-рудих кам’яних схилах долини, що видніються внизу, та біжу до них. Але не просуваюся далі, ніж на метр. Те саме відбувається, коли я дряпаюся вгору, не відводячи очей від кряжа, що наді мною. Потім я зосереджуюся на певному місці, що за десять кроків від мене, і намагаюся туди дістатися, але намарне. Я міркую, чи не пожбурити мені кудись рюкзак і подивитися, що станеться, але натомість вирішую кинути щось таке, чого не шкода буде втратити.

Обмацую кишені та знаходжу там лише три ловецькі кулі та білий камінчик для Анналізи. Беру кулі; бодай якась користь від них буде. Кидаю першу вгору, намагаючись докинути її якомога ближче до кряжа. Куля, здавалося б, летить далеко від мене, але потім я бачу її на землі буквально за метр від власних ніг. Піднімаю її, кидаю знову, та результат той самий. Далі я пробую покотити її вниз, і вона котиться якийсь метр, а тоді зупиняється. Я штурхаю її ногою, і вона відкочується на кілька сантиметрів, але тоді знову повертається вгору на те саме місце, де й була.

Отже, ми тут застрягли, я зі своїми кулями.

І ось я сиджу на сухій нерівній землі та чекаю. Земля тверда, сонце пекуче, вітерця немає. У мене з собою маленька фляжка з водою, якої може вистачити на кілька днів, якщо я буду ощадливий.

Минає багато часу, а я досі сиджу біля свого наплічника, і хоч я чекаю тут уже не одну годину, сонце так і не зрушило з місця. Мабуть, я застряг у цій карті, але ж коли ми її розглядали в кімнаті карт, то бачили пташок, тварин та ріки — усе живе й рухливе. А тут здається, що час зупинився. Тиша та спокій залишаються незмінними. Леджер, певно, дуже могутня, якщо здатна на таке: створювати мапи, тримати мене тут, зупиняти час. І я пригадую слова Меркурії про Леджер, про те, яка вона всемогутня, але невідомо, навіщо їй це потрібно. Мені здається, що з таким самим успіхом можна запитати, навіщо взагалі потрібно все на світі? Навіщо жити, вміти бігати, обертатися на звірів, ставати невидимим, міняти зовнішність. Тут ідеться про здатність. Ось і Леджер демонструє мені свою здатність, але шкоди поки що не завдає. Лишається сподіватися, що так буде і тоді, коли час відновить свій плин.

Якщо час відновить свій плин.

Тож я чекаю. Намагаюся вирішити, що сказати Леджер, якщо вона тут з'явиться, але мені нічого не спадає на думку, і я врешті-решт починаю міркувати про Габріеля, прагнучи, щоб він був тут зі мною.

А тоді щось змінюється.

Я бачу якийсь рух удалині.

Чиясь постать: поволі піднімається улоговиною до мене. Хоч хто це є — а я припускаю, що Леджер, — це хтось неквапливий. Відтак постать махає рукою, запрошуючи мене зійти вниз. Я підводжуся, йду та виявляю, що тепер можу пересуватися, тож спускаюся додолу. Повіяв легенький вітерець. Час відновив свій плин.

Коли я наближаюся до постаті, то бачу, що це юнак, а коли підходжу ще ближче, він відвертається та йде далі попереду мене. Він стрункий і спритний. Я прискорюю крок, щоб наздогнати його, та він зникає.

Курва!

Я дивлюся туди, де він був. Я бачив, що його затягло в розколину. Підходжу та намагаюся намацати її рукою. Мені здається, що я на тому самому місці, але нічого не відбувається, і я відчуваю, як починає калатати моє серце. Проте я не припиняю пошуків, і зрештою спочатку мою руку, а потім і все тіло кудись засмоктує, а невдовзі я вже падаю навколішки на теплу траву.

Виспівують пташки. Я на трав’янистому лузі, ліворуч од мене дерева та далекі пагорби. Віє теплий вітерець, а сонце вже низько над обрієм. Зліва від мене широка ріка, а попереду велика кам’яна хижа, і я бачу, що її двері прочинені, а юнак входить усередину. Я поволі йду туди, постійно озираючись, але довкола більше нікого не видно. Думаю, чи не стати невидимим, щоб гарно все розвідати, але мені здається, що це було б неввічливо з мого боку і, замість допомогти, лише призвело б до ще більшої халепи. Врешті-решт, якщо Леджер така могутня і має намір мене вбити, то однаково ж уб’є.

Хижа

Я штовхаю двері хижі, відчиняючи їх навстіж. У хижі є вітальня, а далі кухня. Юнак у кухні. Його русяве волосся коротко підстрижене на потилиці, але спереду спадає йому на чоло. Не можу роздивитися його очі. Йому років вісімнадцять-дев’ятнадцять. Має миловиду, але доволі пересічну зовнішність.

Набираю повні груди повітря та входжу.

— Я шукаю Леджер, — кажу я, хоча, можливо, це вона і є, тільки замаскована.

— Ти Натан, — відповідає мені хлопець. Він сором’язливо всміхається, і я бачу, що один з його передніх зубів кривуватий. Він кліпає очима, а тоді простягає мені руку та каже: — Я Леджер. Чекав, коли ти прийдеш. Вітаю тебе.

Я не певний, чого очікував від Леджер, але точно не того, що вона виявиться ледве старшим за мене хлопцем. Проте я тисну йому руку, а він дивиться мені в очі. Його очі подібні до моїх, хоча вони не чорні, а сталево-сірі, але в них також обертаються трикутнички; я дивлюся в них, і мене затягує їхня порожнеча. Він забирає руку, повертається до мене спиною та каже:

— Я варю каву. Будеш?

— Е-е-е… Ні.

— А чаю хочеш? Чи чогось міцнішого?

— Hi, — хоч мене й мучить спрага. Я багато годин просидів на засушливій спеці серед бедленду. — Склянку водички.

Леджер відкручує кран, наповнює склянку водою та передає мені.

Я кажу:

— У мене є приятель, Габріель. Ми були разом, але нас роз’єднало.

— Так.

— Він досі в кімнаті карт?

— Він у безпечному місці.

— Але де?

— Карта впускає тільки одну особу на раз. Ти ввійшов, а він намагався вирушити слідом, але натиснув на місце, що було на кілька сантиметрів західніше.

— І де він зараз?

— Я ж тобі сказав, що в безпеці, — Леджер знову дивиться мені в очі та каже: — Я не брешу. Невдовзі він буде з нами, — і я знаю, що мені залишається тільки вірити в те, що Леджер каже правду.

Леджер готує каву, а тоді ставить її на стіл і дістає молоко й цукор. Відтак сідає за стіл навпроти мене.

Я згадую про сувеніри та витягаю їх із наплічника.

— Е-е… Я тобі