Володар Перснів. Частина друга. Дві вежі - Джон Рональд Руел Толкін

— Справді! — мовив Ґандальф, і в очах його заграли іскорки, а на обличчі посмішка. — Він справді пішов? Цього я ще не знав, але це мене й не дивує. Добре! Дуже добре! Мені відлягло від серця. Ви мусите розповісти мені якомога більше. Ну-бо, сідайте поруч і розкажіть про свої мандри.

Побратими посідали на землі біля його ніг, і Араґорн узявся оповідати. Ґандальф довго мовчав, нічого не запитував, руки його звільна лежали на колінах, очі були заплющені. Урешті, Араґорн розповів про смерть Боромира та про його останню подорож Великою Рікою, і лише тоді старий зітхнув.

— Ти не висловив усього, що знаєш чи про що здогадуєшся, друже Араґорне, — тихо сказав Ґандальф. — Бідолашний Боромир! Я не міг передбачити, що з ним станеться. То було суворе випробування для такого мужа: для воїна та володаря людей. Ґаладріель розповіла мені, що він був у небезпеці. Та, врешті-решт, Боромир таки врятувався. Я втішений. Юні гобіти не дарма пішли з нами: вони пішли задля Боромирового добра. Та це — не єдина роль, яку їм судилося зіграти. Вони потрапили до Фанґорну, і їхній прихід сюди нагадував падіння дрібних камінців, яке передує гірській лавині. Доки ми тут розмовляємо, я чую перші її відгомони. Найліпше, якби Саруман був удома, коли зірвуть загату!

— Одне в тобі не змінилося, любий друже, — сказав Араґорн, — ти й далі говориш загадками.

— Що? Загадками? — перепитав Ґандальф. — Ні! Я говорив уголос сам зі собою. Стареча звичка: старці обирають для розмови наймудрішого серед присутніх: довгі пояснення, яких потребує молодь, їх утомлюють.

Він знову засміявся, та цього разу лагідно й тепло, мовби сонце блиснуло з-за хмар.

— Я вже давно не молодий, навіть за мірками людей зі Стародавніх Домів, — мовив Араґорн. — Чому ж ти не відкриєш мені своїх задумів так, аби я їх збагнув?

— І що ж я тобі скажу? — запитав Ґандальф і на мить замовк, замислившись. — Якщо говорити стисло та якомога зрозуміліше для тебе, то ось що мені відомо про те, що відбувається нині. Ворог, звісно, давно знає, що Перстень уже не в Ширі та що його несе гобіт. Він знає кількість членів Загону, який вирушив із Рівендолу, і те, ким є кожен із нас. Однак наразі він не до кінця уявляє нашу мету. Темний Володар припускає, що всі ми йдемо до Мінас-Тіріта, — це те, що зробив би він на нашому місці. За його логікою, це був би важкий удар для його влади. Власне, він дуже боїться, бо не знає, звідки чекати того могутнього, котрий несподівано запанує над Перснем і нагряне на нього з війною, прагнучи скинути з престолу та посісти його місце. Ворогові навіть на гадку не спадає, що ми хочемо скинути його, проте не мати нікого натомість. Те, що ми спробуємо знищити сам Перстень, він не уявляє собі навіть у найстрашнішому сні. У цьому ви, без сумніву, побачите добрий знак і нашу надію. Бо, думаючи про війну, він її розпочне першим, адже Саурон переконаний, що має мало часу, а тому, хто б'є перший, — якщо тільки він ударить із належною міццю, — може й не знадобитися бити вдруге. Тож він удається до тих сил, які вже давно готував, але робить це раніше, ніж планував. Мудрий дурень. Якби Ворог використав усю свою міць для охорони Мордору, щоби туди ніхто не пробрався, а все своє віроломство спрямував на пошуки Персня, то і справді надія для нас згасла би: ні Перстень, ані його носій не змогли би тривалий час переховуватися від Темного Володаря. Та зараз очі його пильніше стежать за сусідніми землями, ніж за своїм домом, і найчастіше вони прикуті до Мінас-Тіріта. Дуже швидко військова міць Ворога впаде на нього, мов ураган... Саурон уже знає, що посланців, котрих він вирядив у гонитву за Загоном, знову спіткала невдача. Вони не знайшли Персня. І не привели зі собою жодного бранця-гобіта. Якби їм пощастило зробити бодай це, ми зазнали би тяжкого удару — може, навіть смертельного. Та не гнітімо своїх сердець, уявляючи, яке випробування чекало би на смиренну вірність гобітів у Темній Вежі. Ворог програв — поки що. Завдяки Саруманові.

— Хіба Саруман — не зрадник? — запитав Ґімлі.

— Авжеж, зрадник, — відповів Ґандальф. — Подвійний. Хіба не дивно? Нічого з нещодавно пережитих страждань не здається нам таким прикрим, як відступництво Ісенґарда. Навіть як володар і як капітан Саруман вельми зміцнів. Він загрожує роганцям і відволікає їх од допомоги Мінас-Тіріту саме в той час, коли зі Сходу наближається основний удар. Однак підступна зброя ненастанно загрожує руці, що її тримає. Саурон також задумав знайти Перстень — для себе — чи принаймні вистежити для своєї лихої мети кількох гобітів. Так, не змовляючись, наші вороги спромоглися тільки на те, щоби з подиву гідною швидкістю і саме вчасно допровадити Мері та Піпіна до Фанґорну, куди інакше ті нізащо би не потрапили!.. А ще ворогів долають нові сумніви, які порушують їхні плани. Завдяки роганським Вершникам до Мордору не дійдуть жодні вісті, але Темний Володар знає, що на Емин-Муїлі було взято в полон двох гобітів і що їх повели до Ісенґарда всупереч волі його прислужників. Тепер Ворогові доведеться боятися Ісенґарда так само, як і Мінас-Тіріта. І якщо Мінас-Тіріт упаде, то Саруманові буде непереливки.

— Шкода, що наші друзі потрапили під перехресний вогонь, — сказав Ґімлі. — Якби ніщо не розділяло Ісенґард і Мордор, вони могли би зійтись у бою, а ми тим часом спостерігали би та вичікували.

— Проте переможець постав би сильнішим за кожну зі сторін і не мав би вже сумнівів, — мовив Ґандальф.

— Однак Ісенґард не воюватиме з Мордором, хіба якщо Саруман першим здобуде Перстень. Але цьому не судилося трапитися. Він іще не знає, що йому загрожує. Він багато чого не знає. Саруман так жадав заволодіти своєю жертвою, що не всидів удома й пішов їй назустріч: шпигувати за власними посланцями. Та прибув сюди надто пізно й нічим не зміг зарадити, бо битва завершилася, перш ніж він дістався до цих теренів. І довго тут не затримався. Я зазирнув у його думки і прочитав там невпевненість. Саруман — не