Володар Перснів. Частина друга. Дві вежі - Джон Рональд Руел Толкін

Він нахилився і витяг коротке зазубрене лезо з купини, у яку його втоптав чийсь важкий чобіт. Відбите руків'я ножа лежало поруч.

— Це — орківська зброя, — сказав Гном, обережно тримаючи та з огидою розглядаючи різьблену колодку: вона мала форму страхітливої голови з косими очима та пожадливим ротом.

— Так, це найдивніша загадка з тих, які постали перед нами! — вигукнув Леґолас. — Зв'язаний бранець утікає і від орків, і від вершників, котрі їх оточили. Згодом спиняється, причому на відкритому місці, й звільняє себе від пут орківським ножем. Як і навіщо? Якщо в нього були зв'язані ноги, то як він ішов? А якщо руки — як спромігся скористатися ножем? Якщо ні те, ні те не було зв'язано взагалі, то навіщо різати мотузку? На довершення він, утішений своєю вправністю, сідає собі та спокійнісінько їсть якийсь дорожній харч! Цього досить, аби впевнитися, що тут був гобіт, навіть якби ми не натрапили на листок малорна. Утім, здається, руки його перетворилися на крила і він гайнув кудись між дерев, щебечучи. Його легко буде знайти — треба лише, щоб і в нас виросли крила!

— Авжеж, тут не обійшлося без чаклунства, — погодився Ґімлі. — Що робив тут отой старий? Що скажеш ти, Араґорне, про Леґоласову відгадку. Може, ти запропонуєш кращу?

— Може, й так, — відповів Араґорн, усміхнувшись.

— Тут поблизу є й інші знаки, на які ви не зважили. Я згоден, що бранцем був гобіт, і він, найімовірніше, звільнив руки чи ноги ще до того, як потрапив на це місце. Думаю, саме руки, бо так загадку легше розгадати, а також тому, що, як видно зі слідів, сюди його приніс орк. За кілька кроків далі пролито кров — орківську кров. Усюди довкола є глибокі відбитки копит і ознаки того, що звідси поволокли щось важке. Вершник убив орка й потягнув його тіло до вогнища. Та гобіта він не помітив: гобіт не був «на відкритому місці», бо була ніч і на ньому був ельфійський плащ. Він був виснажений і голодний, але це й не дивно, тож, звільнившись од пут із допомогою ножа свого вбитого ворога, гобіт перепочив і трохи підживився, перш ніж поповзти геть. Мене тішить, що в кишені в нього знайшовся лембас, навіть якщо бідолаха втік без спорядження та без жодних речей; це, мабуть, схоже на гобітів. Я кажу «він», але сподіваюся, що Мері та Піпін були тут удвох. Але наразі ніщо не підтверджує мого здогаду.

— І як, по-твоєму, один із наших друзів звільнив руки? — запитав Ґімлі.

— Не знаю, як таке могло статися, — відповів Араґорн. — І не знаю, чому орк ніс їх кудись. Звісно, не для того, щоби допомогти їм утекти. Ні, лише зараз я починаю розуміти, що бентежило мене від початку: чому, вбивши Боромира, орки задовольнилися тим, що захопили в полон Мері та Піпіна? Вони не шукали решту членів нашого загону, не напали на табір, натомість якнайшвидше подалися до Ісенґарда. Невже вони подумали, ніби їм поталанило впіймати Персненосця та його вірного друга? Гадаю, ні. Їхнім господарям не стало би духу віддати оркам такий прямий наказ, навіть якби вони й самі знали чимало; з орками про Перстень ніхто не говоритиме відкрито: це надто ненадійні слуги. Гадаю, їм наказали будь-що полонити гобітів живцем. Тож котрась із тих потвор спробувала вшитися звідси перед битвою. Серед них часто трапляються зрадники: якийсь великий і зухвалий орк, либонь, сам намагався втекти з дорогоцінною ношею, щоби досягти власної мети. Ось вам моя відгадка. Можна вигадати й інші. Та достеменно ми знаємо одне: бодай хтось із наших друзів урятувався. Перш ніж повернутися до Рогану, ми мусимо знайти його і допомогти. Нам не слід боятися Фанґорну, якщо скрута загнала нашого друга до такої похмурої місцини.

— Не знаю, що лякає мене більше: Фанґорн чи думка про те, що доведеться пішки пройти через Роган, — сказав Ґімлі.

— Тоді рушаймо до лісу, — мовив Араґорн.

Невдовзі Араґорн натрапив на свіжі сліди. В одному місці, поблизу берега Ентави, він побачив гобітські відбитки, проте вони були надто непримітні, щоби суттєво допомогти шукачам. Потому біля стовбура велетенського дерева на самому краю лісу вигулькнули ще сліди. Земля була гола та суха, тому сліди теж мало про що говорили.

— Тут стояв принаймні один гобіт і озирався, а тоді знову завернув до лісу, — повідомив Араґорн.

— Тоді нам теж слід піти туди, — сказав Ґімлі. — Та мені не до вподоби вигляд цього Фанґорну, до того ж нас проти нього застерігали. Ліпше би гонитва завела нас деінде!

— А мені цей ліс не здається злим, хай там що розповідають легенди, — озвався Леґолас.

Він стояв попід склепінням дерев, нахилившись уперед, ніби прислухався, і пильними очима вдивлявся в пітьму.

— Ні, він не лихий, або ж зло ховається десь у глибоких його нетрищах. Я чую лише далекі відлуння понурих місцин, де ростуть дерева з чорними серцями. Поблизу нас злоби немає, зате є настороженість і гнів.

— Ну, на мене сердитися він причини не має, — сказав Ґімлі. — Я йому не шкодив.

— Це — добре, — відказав Леґолас. — Але йому таки завдано шкоди. Щось або відбувається всередині нього, або має відбутися. Хіба ви не відчуваєте напруження? Від нього мені аж перехоплює подих.

— Я відчуваю задуху в повітрі, — сказав ґном. — У Фанґорні світліше, ніж у Морок-лісі, та він запилюжений і неохайний.

— Він давній, дуже давній, — мовив ельф. — Такий давній, що я майже почуваюся молодим, а таким я не почувався за цілий час мандрів із вами, діти. Він давній і переповнений спогадами. Я міг би бути тут щасливим, якби прийшов сюди в мирні дні.

— Атож, міг би, — пхикнув Ґімлі. — Чи круть чи верть, а ти лісовий ельф, однак усі ви, ельфи, народ вельми дивний. Але ти розрадив мене. За тобою я піду куди завгодно. Тільки тримай лук напоготові, а я не зніматиму руки зі сокири на поясі. Та дерев нею не рубатиму, — додав квапливо, зиркнувши на дерево, під яким вони стояли. — Я не хочу, щоби той старий захопив мене зненацька і щоби я не мав для нього переконливих аргументів, — ось і все. Ходімо!