Володар Перснів. Частина друга. Дві вежі - Джон Рональд Руел Толкін

Відтак троє шукачів заглибились у ліс Фанґорн. Вишукування слідів Леґолас і Ґімлі поклали на Араґорна. Але він знаходив мало. Підлісок був сухий і встелений кучугурами листя; проте, підозрюючи, що втікачі повинні були триматися якомога ближче до води, Араґорн часто повертався до берегів потоку. Так він і натрапив на місце, де Мері та Піпін пили воду та мили ступні. Там відбитки двох пар гобітських ніг — одна трохи менша за другу — були такі виразні, що їх побачили всі.

— Це — гарні новини, — сказав Араґорн. — Однак цим слідам уже два дні. Здається, в цьому місці гобіти покинули берег.

— І що ж нам тепер робити? — запитав Ґімлі. — Не можемо ж ми ганятися за ними по цілому Фанґорну. Ми не маємо спорядження для таких мандрів. Якщо не знайдемо гобітів найближчим часом, то користі з нас буде небагато, хіба щоби посидіти поряд і виявити дружні почуття, помираючи разом од голоду.

— Якщо ми не здатні на більше, то мусимо зробити бодай це, — відповів Араґорн. — Ходімо далі.

Незабаром вони дісталися до крутого стрімчастого краю Пагорба Деревобородого і подивились угору на скелясту стіну з грубими східцями, що вели до високого уступу. Крізь швидкоплинні хмари пробивалися блискітки сонця, тож ліс здавався не таким сірим і страхітливим, як раніше.

— Нумо, піднімімося туди й роззирнімося довкола! — запропонував Леґолас. — Я геть задихаюся. Мені потрібно вдихнути легкого повітря, хоч би на мить.

Троє побратимів видерлися на скелю. Араґорн ішов останній: він рухався повільно, уважно розглядаючи східці та відкоси.

— Я майже певен, що гобіти були тут, нагорі, — сказав він друзям. — Але я помічаю й інші сліди, дуже дивні, яких не можу розгадати. Цікаво, чи побачимо ми з цього виступу щось таке, що допоможе нам зрозуміти, куди пішли гобіти далі?

Він випростався і роззирнувся, та не спостеріг нічого корисного. Виступ був звернений на південь і на схід, але обшир відкривався лише зі сходу. Там Араґорн побачив крони дерев, які рядами спускалися на рівнину, звідки щойно прийшли шукачі.

— Ми зробили добряче коло, — сказав Леґолас. — Могли би дістатися сюди безпечно, всі разом, якби облишили Велику Ріку на другий чи на третій день і подалися на захід. Мало хто може передбачити, куди заведе його дорога, доки не дійде до її кінця.

— Але ж ми не хотіли йти до Фанґорну, — нагадав Ґімлі.

— Так, але ми все одно тут і вже неабияк заплутались у його тенетах, — сказав Леґолас. — Поглянь!

— Поглянути куди? — перепитав Ґімлі.

— Ген там у деревах.

— Де? У мене зір не ельфійський.

— Цить! Говори тихіше! Дивися! — сказав Леґолас, указуючи напрямок. — Онде в лісі, на тому шляху, яким щойно йшли ми. Це він. Хіба ти не бачиш, як він переходить від дерева до дерева?

— Бачу, вже бачу! — прошепотів Ґімлі. — Глянь, Араґорне! Хіба я не застерігав тебе? Там знову той старець. Увесь у брудному сірому лахмітті — тому я спершу й не розгледів його.

Араґорн подивився туди й побачив згорблену постать, яка повільно рухалася. Вона була вже недалеко і скидалася на старого жебрака, котрий стомлено бреде, спираючись на грубу патерицю. Жебрак похилив голову і не дивився в їхній бік. В інших краях вони би привітали його добрим словом; натомість тепер стояли мовчки, і кожен напружено вичікував: до них наближався хтось, хто володів прихованою силою. Чи злобою.

Ґімлі якусь мить пильно стежив, як стареча постать крок за кроком підходить до них. Потому раптом, не в змозі довше себе стримувати, закричав:

— Бери лук, Леґоласе! Натягуй тятиву! Готуйся! Це — Саруман. Не дозволь йому заговорити чи накласти на нас чари! Стріляй перший!

Леґолас узяв лук і натягнув тятиву, проте повільно, ніби йому протистояв чийсь дух. Він тримав стрілу в руці, та не накладав її на тятиву. Араґорн стояв мовчки, обличчя його було сторожке й напружене.

— Чого чекаєш? Що з тобою? — запитав Ґімлі хрипким шепотом.

— Леґолас правий, — тихо сказав Араґорн. — Ми не можемо так просто вистрелити у старця — зненацька та без виклику — хоч би який страх чи сумнів долав нас. Стежмо і чекаймо!

Тієї миті старець прискорив крок і з подиву гідною швидкістю дійшов до підніжжя скелястої стіни. Потому враз підняв очі, а троє друзів тим часом стояли непорушно, дивлячись униз. Не було чути жодного звуку.

Обличчя старого побачити було годі: він мав каптура, поверх якого надягнув іще й капелюха зі широкими крисами, тож із-під усього цього стирчали тільки кінчик його носа та сива борода. Проте Араґорнові здалося, ніби він мигцем побачив очі старця — ясні й пронизливі — з-під тіні кошлатих брів.

І ось старий порушив тишу.

— Нарешті ми зустрілися, друзі мої, — проказав лагідним голосом. — Я хочу з вами поговорити. Ви спуститеся, чи мені піднятися до вас?

І, не чекаючи відповіді, почав підніматися.

— Ну ж бо! — крикнув Ґімлі. — Зупини його, Леґоласе!

— Хіба я не сказав, що хочу з вами поговорити? — запитав старець. — Відклади того лука, пане ельфе!

Лук і стріла негайно випали з Леґоласових рук, а самі руки безвільно звисли вздовж тіла.

— А ти, пане ґноме, забери, будь ласкавий, руку з руків'я сокири, доки я піднімуся! Такі засоби переконання вам не знадобляться.

Ґімлі здригнувся, а потім укляк, мов камінь, незмигно дивлячись, як старий перестрибує через нерівні східці з легкістю кози, струснувши зі себе всю втому. Коли він став на уступ, на мить — надто коротку, щоби мати певність, — щось блиснуло, ніби майнуло, відкрившись, наче біле вбрання, заховане під сірим лахміттям. Вдих Ґімлі відлунив у тиші протяжним свистом.

— Нарешті зустрілися, знову кажу вам я! — озвався старець, підступаючи до них.

За кілька п'ядей од побратимів він зупинився і сперся на патерицю, витягши голову вперед і дивлячись на них із-під каптура.

— Що привело вас трьох у ці краї? Ельф, людина та ґном, і всі одягнуті на ельфійський манір. Безперечно, за всім цим криється історія, яку варто послухати. Таке тут нечасто побачиш.

— Ти говориш так, ніби добре знаєш Фанґорн, — мовив Араґорн. — Це правда?

— Не добре, —