Володар Перснів. Частина друга. Дві вежі - Джон Рональд Руел Толкін

— Чи вільно нам дізнатися, як тебе звуть, а вже потому вислухати те, що ти маєш нам сказати? — запитав Араґорн. — Ранок минає, а нас чекає завдання, з яким не можна зволікати.

— Те, що я мав сказати, я вже сказав: що привело вас сюди, і яка ваша історія? Що ж до мого ймення!..

Старець зайшовся сміхом і сміявся довго й лагідно. Араґорн відчув, як від того звуку йому по спині побігли мурахи — дивний холодний дрож; але то не був переляк чи жах, а радше щось на кшталт ковтка морозяного повітря чи удару холодного дощу, який пробуджує від тривожного сну.

— Моє ім'я! — повторив старий. — Невже ви досі його не відгадали? Думаю, воно вам знайоме. Так, ви чули його раніше. Проте повернімося до вашої історії.

Троє побратимів стояли мовчки, не сказавши ні слова.

— Є такі, хто би засумнівався, чи варто розповідати комусь про ваше завдання, — мовив старий. — На щастя, мені про нього дещо відомо. Здається, ви шукаєте сліди двох юних гобітів. Так, гобітів. Не витріщайтеся на мене, ніби ніколи не чули цієї дивної назви. Чули, і я чув. Отож, вони піднялися сюди позавчора і зустріли того, кого не сподівалися побачити. Це вас утішило? Ну, чи, може, ви хочете довідатися, куди їх повели? Гаразд, гаразд, мабуть, я зможу дещо повідомити і про це. Та чому ви стоїте? Завдання ваше, бачте-но, вже не таке нагальне, як ви вважали. Присядьмо — так нам усім буде зручніше.

Старець повернувся й пішов до купи каміння та брил, що скотилися до підніжжя кручі позаду них. І відразу, мовби з них зняли закляття, мандрівники теж очуняли і поворухнулися. Рука Ґімлі негайно потяглася до сокири. Араґорн вихопив меча. Леґолас підібрав лук.

Старий не зважав на це, нахилився й умостився на низькому плескатому камені. Тоді сіре рам'я розкрилося й усі троє побачили, що зісподу він одягнутий у біле.

— Саруман! — скрикнув Ґімлі, метнувшись до старого зі сокирою в руці. — Говори! Скажи нам, де ти заховав наших друзів! Що ти з ними зробив? Говори — інакше я зроблю в твоєму капелюсі таку діру, що навіть чарівникові буде важко її залатати!

Проте старець виявився надто прудким для ґнома. Незнайомець зірвався на рівні й вистрибнув на верхівку чималої брили. Там він і стояв, зненацька вирісши та нависаючи над побратимами. Сіре рам'я впало з його плечей. Зблиснули білі шати. Старець здійняв патерицю — й сокира Ґімлі вислизнула зі затиснутих пальців і, дзенькнувши, упала долі. Араґорнів меч, якого міцно стискала його незворушна долоня, раптом зайнявся вогнем. Леґолас пронизливо скрикнув і випустив стрілу високо в повітря, де вона вмить спопеліла.

— Мітрандір! — закричав ельф. — Мітрандір!

— Нарешті ми зустрілися, знову кажу я тобі, Леґоласе! — відповів старий.

Троє шукачів утупились у нього. Волосся його біліло, мов сніг на сонці; мерехтливо-білі були його шати; очі під густими бровами виблискували пронизливо, як промені сонця; в руці його відчувалася міць. Їх охопили водночас і подив, і радість, і страх, — їм відібрало мову.

Нарешті Араґорн поворухнувся.

— Ґандальфе! — подав він голос. — Попри будь-яку надію, ти таки повернувся до нас, коли ми того потребували! Яка полуда заслала мої очі? Ґандальфе!

Ґімлі не спромігся на жодне слово, тільки впав навколішки й затулив очі.

— Ґандальф, — повторив старець, наче викликав із давніх спогадів слово, якого давно не вживав. — Так, це було моє ім'я. Я був Ґандальфом.

Він спустився з брили, підібрав сірий плащ і загорнувся в нього: так буває, коли сонце світить погожої днини, а потім зненацька ховається за хмари.

— Так, ви можете й далі називати мене Ґандальфом, — сказав старець, і голос його був голосом їхнього колишнього друга та провідника. — Підведися, мій добрий Ґімлі! Ти не завинив, бо не завдав мені шкоди. Утім, друзі мої, жоден із вас не має такої зброї, яка могла би мене вразити. Радійте! Нарешті ми зустрілися знову. На зламі часоплину. Гряде страхітлива буря, та хода часу таки змінила свій біг.

Він поклав руку на голову Ґімлі, й ґном звів погляд і несподівано засміявся.

— Ґандальфе! — сказав він. — Але ж ти тепер у білому!

— Так, тепер я білий, — відказав Ґандальф. — Власне, я і є Саруман, єдиномогутній, сказати би, Саруман — такий, яким йому належало бути. Ходімо лише, розкажіть мені про себе! Я пройшов крізь вогонь і глибоку воду, відколи ми бачилися востаннє. Забув більшість того, про що думав, ніби знаю, і дізнався більше, ніж забув. Я бачу безліч речей оддалік і не бачу чимало того, що під рукою. Розкажіть-но мені про себе!

— Що ти хочеш знати? — запитав Араґорн. — Оповідь про все, що трапилося з нами, відколи ми розлучилися там, на мості, буде надто довгою. Може, спершу ти розкажеш про гобітів? Ти знайшов їх? Вони у безпеці?

— Ні, я їх не знаходив, — відповів Ґандальф. — Над долинами Емин-Муїлу висіла темрява, я не знав, що їх полонили, доки мене про це повідомив орел.

— Орел! — озвався Леґолас. — Я бачив орла високо й далеко: востаннє то було чотири дні тому, понад Емин-Муїлом.

— Так, — сказав Ґандальф, — то був Ґвайгір, Володар Вітрів, який урятував мене з Ортанка. Я послав його вперед, аби стежити за Рікою та здобувати новини. Він має гострий зір, але не бачить усього, що відбувається під пагорбами та деревами. Дещо спостеріг він, дещо побачив я сам. Перстень уже там, де його носієві не допоможу ні я, ні будь-хто інший зі Загону, що вирушив із Рівендолу. Ворог майже викрив його, та йому вдалось утекти. Я трохи посприяв цьому: бо то я сидів на височині й боровся з Темною Вежею, і Тінь відступила. Потому я стомився — дуже стомився — і довго блукав у темних думах.

— Отже, ти знаєш про Фродо! — скрикнув Ґімлі. — Як йому ведеться?

— Не можу сказати. Він уникнув великої небезпеки, та на нього чигає ще не одна. Фродо вирішив одинцем піти до Мордору і подався туди — це все, що я знаю.

—