Володар Перснів. Частина друга. Дві вежі - Джон Рональд Руел Толкін

надія — ще не перемога. На нас і на наших друзів насувається війна — війна, впевнено перемогти в якій ми зможемо, тільки скориставшись Перснем. Тому мене сповнюють глибокий жаль і глибокий страх: багато що буде знищено, можна втратити геть усе. Я Ґандальф, Ґандальф Білий, але Чорний Володар досі могутніший за мене.

Він підвівся і поглянув на схід, прикриваючи очі рукою, і ніби побачив оддалік щось таке, чого не бачив ніхто інший. Тоді похитав головою.

— Ні, — тихо сказав Ґандальф, — до нього нам уже не дістатись. І принаймні це тішить. Адже тепер ми не піддамося спокусі скористатися Перснем. Ми зійдемо назустріч небезпеці, що межує з відчаєм, але смертельна небезпека Персня нам уже не загрожує.

І він повернувся.

— Ходімо, Араґорне, сину Араторна! — озвався знову. — Не шкодуй про свій вибір у долині Емин-Муїлу і не називай його марною гонитвою. Сумніваючись, ти обрав стежку, яка здалася правильною. Той вибір був вірний, і за нього ти маєш віддяку: ми зустрілися вчасно, хоч могли би зустрітися надто пізно. Проте виправу твоїх побратимів завершено. Наступну подорож визначило слово, яке ти дав: мусиш іти до Едораса і побачитися з Теоденом у його залі. Ти потрібен там. Світло Андуріла повинно нарешті явити себе у битві, на яку він так довго чекав. У Рогані триває війна і навіть гірше: Теоденові геть погано.

— Невже ми ніколи не зустрінемося з юними гобітами? — запитав Леґолас.

— Такого я не казав, — відповів Ґандальф. — Хтозна? Майте терпіння. Ідіть туди, куди мусите, і сподівайтеся! До Едораса! Я теж прямую в той бік.

— Дорога туди не близька для пішого мужа, чи молодого, чи старого, — сказав Араґорн. — Боюся, битва завершиться задовго до того, як я доберуся до Едораса.

— Побачимо, побачимо, — відказав Ґандальф. — Ти підеш зі мною?

— Так, ми вирушимо разом, — відповів Араґорн. — Однак я не сумніваюся, що ти потрапив би туди швидше за мене, якби захотів.

Він підвівся й поглянув на Ґандальфа. Ельф і ґном мовчки витріщалися на них, доки ті стояли один навпроти одного. Сіра постать людини — Араґорна, Араторнового сина, — була висока, непохитна, мов камінь; його рука лежала на руків'ї меча, й сам він виглядав так, наче якийсь король, котрий постав із туманних морів і ступив на береги звичайних людей. Перед ним схилилася постать старця, біла, осяйна — ніби її освітлював внутрішній пломінь, — згорблена, обтяжена роками, проте сповнена такої могутності, яка переважала силу королів.

— Хіба не моя правда, Ґандальфе, — нарешті запитав Араґорн, — ти, за бажанням, можеш потрапити будь-куди швидше за мене? І ще я кажу: ти наш капітан і наше знамено. У Темного Володаря є Дев'ятеро. Зате в нас є Один, могутніший за них, — Білий Вершник. Він пройшов крізь вогонь і безодню, його боятимуться. І ми підемо туди, куди він нас поведе.

— Так, ми разом підемо за тобою, — озвався Леґолас. — Але спершу розрадь моє серце, Ґандальфе, й розкажи, що трапилося з тобою в Морії. Невже ти не розповіси нам? Хіба не можеш затриматися бодай на короткий час, аби повідати друзям, як урятувався?

— Я вже й так надто довго гаявся, — відповів Ґандальф. — Час спливає. Одначе, навіть якби ми мали в запасі рік, я не розповів би вам усього.

— Розкажи бодай те, що бажаєш і на що є час! — сказав Ґімлі. — Ну ж бо, Ґандальфе, розкажи, як ти подолав Бальроґа!

— Не згадуй про нього! — відказав Ґандальф, і на мить здалося, що його обличчям промайнула тінь болю.

Він сидів мовчки — старий, як смерть, — аж нарешті знову заговорив, повільно, ніби важко пригадуючи минуле:

— Довго я падав. Довго я падав, і він зі мною. Його вогонь оповив мене. Я горів. Потому ми поринули у глибоку воду, й усе затьмарилося. Вода була холодна, мовби струмені смерті: вона мало не заморозила моє серце.

— Глибока безодня, над якою розкинувся Дарінів Міст, і ніхто не зміряв її, — озвався Ґімлі.

— Проте вона таки має дно по той бік світла та знання, — сказав Ґандальф. — Туди я і потрапив нарешті, до найдальших камінних основ. Він усе ще був поруч, але перетворився на слизьку почвару, сильнішу за змію-душогуба... Ми боролися під живою землею, де нема ліку часу. Він раз у раз стискав мене, а я рубав його, доки нарешті він утік у зловісні тунелі. Їх викопав не Дарінів народ, Ґімлі, сину Ґлоїна. Далеко-далеко внизу попід найглибшими копальнями ґномів світ гризуть безіменні істоти. Навіть Сауронові про них не відомо. Вони давніші за нього. Тож я побував там, але не розповідатиму про ті мандри, щоби не затьмарити денного світла. У тому розпачі мій ворог був для мене єдиною надією, відтак я погнався за ним і вчепився йому за ногу. І, врешті-решт, він привів мене назад до потаємних ходів Кгазад-дŷму, бо досконало знав їх усі. Та почвара неухильно рухалась угору, поки дісталася до Нескінченних Сходів.

— Вони зникли вже дуже давно, — сказав Ґімлі. — Багато хто стверджував, що їх споруджували хіба в легендах, а інші подейкували, що їх зруйновано.

— Ті Сходи спорудили насправді, і їх не зруйнували, — відповів Ґандальф. — З найглибшої підземної в'язниці піднімалися вони до найвищого шпиля, тяглися неперервною спіраллю з багатьма тисячами сходинок, доки аж виходили на Дарінову Вежу, висічену в суцільній скелі Зіракзіґілу — вершини Срібнозубу... Там, на Келебдилі, було єдине вікно у снігу, а перед ним — вузенький клапоть землі, запаморочливий прихисток понад імлою світу. Там люто палило сонце, хоч унизу все огортали хмари. Щойно Бальроґ вискочив назовні — і я слідом за ним, — він знову спалахнув огнем. Шкода, що ніхто того не бачив, інакше у прийдешні століття, напевно, склали би не одну пісню про Битву на Шпилі, — Ґандальф раптом засміявся. — Та про що би в ній співали? Якби хтось поглянув угору здалеку, то подумав би, що на вершечку гори шаленіє буря. Усе довкола здригалось од грому, а блискавка, подейкують, ударила в Келебдил і відскочила, розлетівшись вогненними язиками. Хіба цього не досить? Над нами здійнялися густий дим, чад і пара. Крига стікала дощем. Я скинув свого ворога, й він упав із височини і розтрощив