Ніч у самотньому жовтні - Роджер Желязни
— Ні, — відказав він. — То мої. Вирвалися під час нападу. Мабуть, не обійшлося без закляття всезвільнення. Шкода. Я б знайшов цим хлоп’ятам ліпше застосування.
Джилл поставила келих, устала, пішла до передпокою й оглянула туші. Трохи по тому повернулася.
— Вражає, — сказала вона. — І те, що вони за одні, і те, що з ними зроблено, — вона знову сіла. — Проте мене найбільше цікавить інше — що ти тепер із ними робитимеш?
— Хм, — мовив Джек, бавлячись із келихом. — До річки далеченько.
Я жваво закивав.
— Гадаю, я міг би просто покласти їх у підвал, накрити рядном абощо.
— Вони можуть засмердітися.
— Вони вже смердять.
— Правда. Але буде незручно, якщо їх хтось тут знайде, а коли вони почнуть розкладатися, це може привабити якогось представника влади.
— Згода. Гадаю, я міг би просто вирити десь велику яму й закопати їх.
— Поруч не можна, а далеко не відтягнеш — надто вони громіздкі.
— Слушно кажеш. А ти маєш щось на думці?
— Ні, — сказала вона, відпивши хересу.
Я гавкнув, привертаючи увагу. Глянув на годинник. Була майже північ.
— Здається, Нюх має пропозицію, — сказала Джилл.
Я кивнув.
— Мусить почекати кілька хвилин.
— Я стільки не витримаю! — раптом сказала мені Сірохвістка.
— Як це по-котячому, — відповів я.
— То що ж ти хочеш із ними зробити?
— Пропоную відволокти їх до Оуена й позасовувати в його лозові кошики. Тоді підвісити їх на великому дубі, підпалити й дременути щодуху.
— Нюху, це гротескно.
— Радий, що й тобі сподобалося. А ще це буде чудовий геловінський бешкет, хай і трохи передчасний.
Пробило дванадцяту. Люди пристали на мою пропозицію, і ми пішли її здійснювати. Але ж, о друзі й вороги, вони й палахкотіли[36]!
Гікорі-дікорі-док[37].
25 жовтня
Після тієї нічної прогулянки Джилл знову зайшла до нас і допомогла все впорядкувати. Поки вони з Джеком знову попивали херес, ми із Сірохвісткою вислизнули й побігли до вікарія. Вікно кабінету світилося, на даху при комині сиділа Текела, сховавши голову під крило.
— Нюху! Я пішла по цю кляту птаху, — заявила Сірохвістка.
— Сіренька, я не певен, чи годиться робити щось таке саме тепер.
— Мені начхати, — відказала вона й зникла.
Я чекав і спостерігав, і то довгенько. Раптом на даху зчинилася метушня. Застукотіли пазури, полетіло пір’я, і Текела здійнялася в нічне небо, викрякуючи всякі грубощі.
Сірохвістка злізла рогом будинку й повернулася.
— Добра спроба, — сказав я.
— Та де там. Я була незграбна. А вона — швидка. Хай їй грець.
Ми рушили назад.
— Може, їй тепер хоч кошмари з тобою снитимуться.
— Було б незле, — погодилася вона.
Молодий місяць. Розгнівана кішка. Пір’я в повітрі. Осінь приходить. Трава помирає.
Зранку карти лягли так, що відчулася й посилилася невеличка іронія минулої ночі. Сірохвістка пошкребла в двері, викликаючи мене, і сказала:
— Ходи-но зі мною.
Я послухався.
— Про що йдеться? — запитав я.
— Констебль із помічниками в Оуена, розслідують нічне спалення.
— Дякую, що покликала. Ходімо дивитися. Має бути весело.
— Можливо, — сказала вона.
Уже на місці я зрозумів, на що вона натякала. Констебль зі своїми підлеглими виходжали, вимірювали, винюхували. Рештки кошиків і рештки, що були до цього в кошиках, тепер лежали на землі. Рештки чотирьох кошиків з умістом, хоч їх мало б бути три — що-що, а це я добре пам’ятав.
— Отакої, — сказав я.
— Отож, — погодилася вона.
Я роздивився троє нелюдських останків і одні дуже людські.
— Хто? — запитав я.
— Сам Оуен. Хтось запхнув друїда в один із його ж кошиків і підпалив.
— Блискуча ідея, — мовив я, — хоч і плагіат.
— Кепкуйте, кепкуйте, — сказав хтось ізгори. — Він же не ваш господар був.
— Вибач, Крутьку, — сказав я. — Та щось мені не дуже співчувається комусь, хто мене отруїти хотів.
— Він мав свої заскоки, — визнав білик, — але ж його дуб був найліпший у цілім містечку. Минулої ночі знищено безліч жолудів.
— Ти бачив, хто це його так?
— Ні. Був на іншому кінці, навідував Ночовія.
— Що тепер робитимеш?
— Горіхами запасатимусь. Зима буде довга, а зимувати доведеться надворі.
— Ти міг би приєднатися до Мак-Кеба з Моррісом, — зауважила Сірохвістка.
— Ні. Я, мабуть, наслідую приклад Вапнюги й вийду з Гри. Вона стає дуже небезпечна.
— А ти в курсі, чи забрав убивця, хоч би хто це був, Оуенів золотий серп? — запитав я.
— Тут його нема, — відповів гризун. — Але може бути всередині.
— Ти ж маєш свій вхід-вихід, чи не так?
— Так.
— Він тримав його в спеціальному сховку?
— Так.
— Може, залізеш, глянеш, чи серп на місці, і нам скажеш?
— А нащо це мені?
— Може, колись ми тобі пригодимося — поділимося недоїдками, відженемо хижака...
— Я б натомість волів дещо саме тепер.
— І що ж? — запитав я.
Він зістрибнув, але не впав, а наче спланерував на землю.
— А я й не знала, що ти з летючих білок, — здивувалася Сірохвістка.
— А я й не з них. Та це було в комплекті.
— Не розумію, — сказала йому кішка.
— Доки Оуен мене не знайшов, я був дурнуватим шукайгоріхом. Як і більшість білок. Ми знаємо, як лишатися на плаву, але не набагато більше. На відміну від таких, як ви. Він додав мені розуму. Наділив і деякими особливими здібностями, як-от те ширяння. Але за це я дещо втратив. Хочу помінятися назад — знову стати, ким був: щасливим шукайгоріхом, якому плювати на відчиняння й зачиняння.
— Про що конкретно йдеться? — запитав я.
— Я дещо віддав за все це, а тепер хочу повернути.
— Що?
— Гляньте на землю під і мною. Що бачите?
— Нічого особливого, — сказала Сірохвістка.
— Тіні немає. Він забрав її. А тепер уже й не віддасть, бо мертвий.
— Сьогодні досить хмарно, — зауважила кішка. — Напевно й не скажеш...
— Повірте мені. Я-то знаю.
— Вірю, — сказав я. — Інакше торочити про