Ніч у самотньому жовтні - Роджер Желязни

Голова прояснилася, пам’ять повернулася, і я втямив, що сталося. Вікарій здав мене якомусь вівісектору. Ну, хоч Сірохвістка втекла. І то добре.

Я оглянув дверцята клітки. Тримав їх простенький замок, але ж вічка сітки були задрібні, щоб я міг просунути лапу й посмикати його. А сама сітка була заміцна, щоб розірвати її зубом чи кігтем. Що порадив би Рикун? У пралісі все набагато простіше.

Найочевидніший план — удати млявість, коли вони прийдуть по мене, а щойно відчинять дверцята клітки — стрибнути й напасти. Та щось мені підказувало, що я був аж ніяк не перший, кому таке спало на думку. І де ж тепер оті інші? Хай як, я не міг просто лежати там і робити внесок у розвиток медичної думки. Тому поклав собі: як нічого ліпшого не вигадаю, то спробую здійснити хоч цей план, коли по мене прийдуть.

Вони, звісно, були до цього готові. Нагромадивши чимало досвіду щодо іклів, вони добре знали, як із ними обходитися. Їх було троє, причому двоє у стьобаних рукавицях по лікоть. Коли я вдався до маневру «прокид — стрибок — укус», межи щелепи мені впхнули стьобане передпліччя, а самого мене схопили за ноги й тримали, і хтось боляче крутив вухо. Діло своє вони знали дуже добре, за якусь хвилину я був уже прив’язаний до стола. «Цікаво, — подумалося мені, — як довго я був непритомний?»

Я дослухався, як вони, готуючись, розмовляли:

— І шо це він аж стільки за цю робітку плате? — сказав той, що крутив був мені вухо.

— Так, дивна робота, ще й із додатковими завданнями, — сказав той, котрий саме розкладав інструменти акуратними рядочками. — Принеси кілька чистих відер на органи. Він недвозначно висловився: як розберемо його, шматок за шматком, на свічки, то щоб жодних домішок сторонньої крові абощо не було.

— А як він то взна?

— За такі гроші можна й по-його зробити.

— То мусю поповідшкрябувать.

— Відшкрябуй.

Потекла вода, ненадовго подарувавши мені полегшу: вона трохи приглушила скавчання й зойки, що вже почали були діяти на нерви.

— А де бідон під його голову?

— В другім покої лишивсь.

— Неси. Хай усе буде напохваті. Хороший песик!

Поки ми чекали, він погладив мене по голові. Бувши в наморднику, я не міг висловити своєї думки.

— Дивак він якийсь, — мовив третій, високий білявий хлоп із препоганими зубами, що досі мовчав. — Що такого у псячих свічках?

— Не знаю і не хочу знати, — сказав той, котрий мене гладив, здоровий м’ясистий чолов’яга із синющими очима, і знову звернув увагу на свій інструментарій. — Ми дамо клієнту те, за що той платить.

Тут повернувся їхній товариш, широкоплечий великорукий коротун із сіпаним куточком рота. Він приніс щось подібне до величезного судка й оголосив:

— Осьдечки.

— Добре. Тоді підходьте, бо зараз буде лекція.

Тут я почув цей звук — дззп! Високе скиглення, що раз по раз за якісь три секунди переходило в низький гул. Людське вухо цього звуку не вловлює; він супроводжує наше головне прокляття, кружляння якого починається з радіусу десь на сто п’ятдесят ярдів. Дззп!

— Спершу я ампутую йому задню ліву ногу, — почав м’ясистий, простягнувши руку по скальпель.

Дззп!

Решта скупчилися, похапали інші інструменти й приготувалися подавати їх йому.

Дззп! Дотепер, звісно, коло могло вже значно зменшитися.

У зовнішні двері гучно постукали.

— От дідько! — сказав м’ясистий.

— Mo’, зиркнути, хто тамка? — спитав коротун.

— Ні. У нас операція. Якщо це щось важливе, він може прийти пізніше.

Дззп!

Гупання повторилося й потяжчало; цього разу хтось явно гатив у двері носаками.

— Безтактний нечема!

— Грубіян!

— Хамло!

Дззп!

Коли стукали втретє, здавалося вже, що це дужий чоловік пробує висадити двері плечем.

— Що за нахаба!

— Mo’, тре’ мені з ним перебалакать.

— То йди.

Коротун тільки рушив до виходу, як у сусідній кімнаті щось тріснуло, а тоді голосно гепнуло.

Дззп!

З передпокою долинули тяжкі кроки. Відтак хтось розчахнув двері просто навпроти мене. На порозі постав Джек, оглядаючи клітки, вівісекторів, мене на столі. З-за нього визирала Сірохвістка.

— Та хто ж тобі дав право вдиратися до приватної лабораторії? — обурився м’ясистий.

— ... переривати науковий дослід? — додав довготелесий.

— ... наші двері псувати? — приєднався широкоплечий великорукий коротун.

Дззп!

Тепер прокляття вже було видно — наче чорний смерч, воно вирувало все ближче до Джека. Коли воно повністю в нього ввійде, він себе вже не контролюватиме.

— Я прийшов по свого пса. Того, що на вашому столі.

Джек рушив уперед.

— Е-е, ні, хлопче, — відказав м’ясистий. — Це особливе замовлення для особливого клієнта.

— Я його заберу й піду собі.

М’ясистий підняв скальпель і пішов обходити стіл:

— Оця річ, красунчику, такі дивовижі з людським обличчям витворяє.

Інші теж схопилися за скальпелі.

— Тут ти, либонь, уперше зустрів когось, хто в різанні дока, — сказав м’ясистий, тепер уже наступаючи.

Дззп!

Воно було в Джеку, і очі його засвітилися тим дивним світлом, рука показалася з кишені, а накреслені на лезі руни блиснули від полоненого зоряного сяйва.

— Оце так зустріч! — процідив Джек крізь вищирені зуби й пішов собі далі вперед.

Коли ми звідти забралися, я зрозумів: а старий котяра і щодо моря з місивом мав рацію. Цікаво, чи добрі з них були б свічки?