Ніч у самотньому жовтні - Роджер Желязни
Пізно ввечері пішов дощик — безперестанна мжичка. Джек порався в лабораторії, дистилював есенції чи щось таке. Звісно, минулої ночі, між опівніччю й першою, я з ним поговорив, переповівши деталі моїх пригод.
— Чи доречно товаришувати із Джилл, коли Гра вже зайшла так далеко? — спитав я майже о першій.
— Це все суто по ділу, — відказав Джек. — Крім того, вона добре готує. Ти ж із кішкою товаришуєш?
— Ми добре ладнаємо. Є шанс переконати Джилл, щоб вона передумала й не відчиняла?
— Навряд, — відповів він.
— Сподіваюся, хоч тебе вона ще не підмовила перебігти?
— Та ні, звісно!
— Ну, якщо можу сказати прямо...
Вибило першу, і я не зміг.
Я трохи поспостерігав за цівками води на темних вікнах, зробив обхід, ще поспав.
Коли все в нас летить під три чорти, коїться це елегантно. Розбудив мене оглушливий удар грому, що пролунав ніби простісінько над нами; блискавка була така яскрава, що я побачив її крізь заплющені повіки. Раптом я був уже на ногах у передпокої, навіть не розуміючи, як там опинився. Проте мій мозок, окрім відлуння грому, зафіксував спогад про звук розбитого скла.
Дзеркало розбилося. Плазуни вилазили.
Я негайно загавкав.
З робітні Джека почувся вигук, а тоді звук, ніби щось — інструмент чи книжку — упустили на підлогу. Двері відчинилися, господар вибіг до мене. Побачивши плазунів, він гукнув: «Нюху, знайди вмістище!», а сам повернувся до лабораторії, де поліз у шафу.
Я роззирнувся, побіг до вітальні. Позаду мене плазуни розповзалися, буцім неквапна припливна хвиля. Те, що в морській скрині, люто-завзято загупало в стінки своєї в’язниці на другому поверсі. Я почув хряскіт дерева під його вдаром. А на горищі щось заметушилося. Чергова блискавка на мить перетворила ніч за вікнами на жовтий день, а грім, що за нею вдарив, струснув будинок.
У вітальні не було нічого на подобу дзеркала, але на придверному столику стояла напівповна (напівпорожня?) пляшка портвейну — червоного. Я згадав, що цей сорт створює в пляшці певні чари. Став дибки, зіштовхнув вино лапою, намагаючись влучити на килим, а не на дерево підлоги. Пляшка не розбилася, навіть корок не вилетів. Знову блискавка, знову грім. Ті, що нагорі, і далі шуміли; висновуючи з усього, принаймні в’язень морської скрині звільнився. У передпокої я побачив невпинний і неперервний вихід Тих, що були в дзеркалі. Почулися Джекові кроки. У кімнаті й передпокої з’явилося моторошне сяйво, джерелом якого явно було не тільки внутрішнє світіння плазунів.
Котячи пляшку з вітальні, я побачив Джека в дальньому кінці передпокою. У руці господар тримав жезл — не свій потужний ігровий артефакт, Зачиняльний жезл, а ту простішу паличку, якою він уже переносив плазунів між дзеркалами. Хоча Джек і володар (чи навпаки) Ножа, Ніж, суто формально, не належить до ігрових знарядь, хоч ним і можна користуватися в Грі. Ніж — утілення Джекового прокляття, а також особливе джерело сили. Він побачив мене й пляшку тієї ж миті, коли я побачив його.
Джек підніс жезла, розділив ним суцільну масу, що плинула між нами, і рушив утвореним проходом, який одразу сповзався докупи за його спиною. Підійшовши, господар узяв пляшку лівою рукою та відкоркував зубами. Знову гримнуло, химерне світло набуло виразного зеленкуватого відтінку, уподібнивши Джека до мерця.
Згори почувся грюкіт, і сходами вниз застрибало жовтооке Те, що було в морській скрині, надломивши мимохідь поруччя.
— Дай йому раду, Нюху! — гукнув Джек. — Я не можу! — і він звернув свою увагу й жезл на Тих, що були в дзеркалі, заганяючи найближчого в пляшку.
Я підібрався, вишкірив зуби, настовбурчив шерсть і стрибнув через масу плазунів до низу сходів, навперейми все ближчому створінню. Шкода, що шия в нього така коротка. Я знав, що мушу вирвати йому горлянку. Сцену заливало зелене світло, дощ лупцював у дах і вікна, наче пожбурена жорства. Воно широченно розчепірило лапи, що закінчувалися вельми неприємними пазурами, і я збагнув: мушу стрибати негайно, туди-назад, і зробити це за секунди, щоб залишитися хоч відносно неушкодженим, яким мені й треба буде бути, щоб упоратися з дальшим клопотом, який, як я вже чув, дерся вниз із горища. Знову блиснуло. Я заричав під акомпанемент грому і під незграбним кутом кинувся вперед.
Падаючи, я вдарився об стіну, бо лапа створіння таки мене гепнула, уже після того, як мої щелепи зімкнулися капканом і я крутнувся всім тілом, розриваючи й видираючи його горло, але перед тим, як я відчепився. Втім, дістала мене лапа, а не пазури. Я впав на підлогу, на мить знепритомнівши, і відчув бридкий смак; тут на сходах з’явилося Те, що було на горищі, і почало спускатися.
Побачивши Те, що було в морській скрині, яке, заточившись, хапалося за горло, звідки капало й парувало, утікач із горищної шафи на мить затримався — роздивлявся бойовище. Відтак ринув униз.
Я через силу підвівся на ноги, щоб зустріти створіння мордою до морди, коли воно відштовхне заточеного й дістанеться до мене. Але натомість напівмертва істота, здається, прийняла спуск другої потвори за новий напад, повернулася до «нападника» й подерла його пазурами. Те, що було на горищі, загарчало, схопило ворога й угризнуло за покручену пику. Я чув, як за спиною в мене Джек ходить кімнатою, збираючи плазунів у пляшку. Поруччя піддалось від бою, й ті двоє беркицьнули сторч головою.
Знову блиснуло, і знову, і знову; грім уже й не змовкав, безугавно супроводжуючи блискавку; ще більше проблисків спустилося небом, влетіло у вікна, розжарило повсюдне зелене сяйво до нестерпної для ока сили. Звуки дощу стишилися. Будинок заходив ходором і зарипів. Номери журналу «Стренд»[31]спурхнули вниз із коминкової полиці. Зі стін попадали картини, з полиць — багатотомники Діккенса й Сертіса[32]; вази, свічники, склянки й таці зісковзнули зі столів; зі стелі, наче сніг, посипав тиньк. Принц Альберт[33] витріщався на цю заметіль крізь тріснуте скло. Мартін Фарквар Таппер[34]
