Ніч у самотньому жовтні - Роджер Желязни

Я глянув туди, але не розібрав, куди саме він показує.

— Вибач, — сказав я, — щось не бачу...

— Он там, — уточнив він, — на рисунку, праворуч унизу.

Тут я нарешті роздивився — спершу воно було здалося мені просто ефектом від освітлення. Частину рисунка перекривала тінь у формі білки. З неї по периметру стирчало кілька блискучих шматків металу.

— Оце вона? — сказав я.

— Так, — відказав він. — Її тримають сім срібних цвяхів.

— І як же її звільнити? — запитав я.

— Треба повисмикувати цвяхи.

— Це небезпечно?

— Не знаю. Він ніколи не казав.

Я став дибки й простягнув передню лапу. Торкнувся верхнього цвяха. Він трохи хитався. Нічого незвичного зі мною не скоїлося. Тож я нахилився вперед, схопив його зубами, витяг і кинув на підлогу.

Тоді обмацав лапою решту шість. Два з них явно хиталися. Витяг зубами один, за ним — другий. Вони виблискували на підлозі щирим сріблом. Дослідивши їх, Сірохвістка запитала:

— Що ти відчув, видираючи цвяхи?

— Нічого особливого, — сказав я. — Бачиш у них щось, чого я не бачу?

— Ні. Гадаю, сила насамперед у тому рисунку. Якщо й буде якась реакція, чекай її зі стіни.

Я перевірив решту чотири. Вони сиділи міцніше, ніж уже витягнуті. Контур тіні тепер хвилювався поміж них.

— А ти, Крутьку, відчув у цей час щось особливе? — запитав я.

— Так, — відказав він. — Поколювало там, де ти висмикував цвяхи з тіні.

— Скажеш, якщо щось зміниться, — звелів я, відтак знову схилився, узявся за черговий цвях і почав розхитувати його зубами.

Десь за півхвилини це дало результат, я кинув його на підлогу й почережно посмикав решту три. Два сиділи дуже міцно, третій — десь так, як останній видертий. Я взявся за слабший цвях і розхитував його, доки він теж не вирвався. Тінь тепер уже регулярно зменшувалася та збільшувалася, ніби надималася в третій вимір, набуваючи товщини; кожного такого разу якісь її частини кудись від мене зникали.

— Поколювання не минає, — зазначив Крутько. — Поширюється всім тілом.

— Десь болить?

— Ні.

Я помацав лапою решту два цвяхи. Сидять туго. Може, варто б запросити Ларрі з обценьками, а не ламати собі зуби. Утім, хоч спробувати зайве не буде. Я розхитував один із них чи не хвилину, і під кінець він наче таки трохи піддався. Тоді я дав перепочити щелепам, пообіцявши собі, що спробую видерти обидва цвяхи, перш ніж здамся.

Другий, розташований десь на десять дюймів лівіше від першого, я обробляв так само значно понад хвилину. Відпустивши, я і не зрозумів, чи вплинуло це на нього.

Смак тиньку й пігменту з рисунка був мені не до вподоби. Неясно було, що ж там під тиньком так міцно тримає цвяхи. Щоб я міг розрізнити основу під ним, покриву обсипалося замало, та якраз стільки, щоб заскрипіти в мене на зубах Із вогким підвальним присмаком.

Я відступив. Рисунок здавався заслиненим. Цікаво, як собача слина впливає на його ефемерні функції?

— Не відступайся! — попрохав Крутько. — Спробуй ще.

— Я тільки віддихуюся, — сказав я йому. — Досі я тягнув передніми зубами, бо так простіше. Тепер спробую кутніми.

Тож я знову нахилився й ухопив правим боком щелепи той Із цвяхів, котрий нібито трохи був піддався на мої вмовляння. Досить скоро він уже ворухнувся, тоді й захитався.

Кінець кінцем я впустив його на підлогу й дослухався. Срібло, ударяючись, так приємно звучить!

— Шість! — оголосив я. — Як воно тепер?

— Ще більше поколює, — повідомив Крутько. — Може, це щось на кшталт передсмаку.

— Остання нагода передумати, поки не пізно, — сказав я, повертаючись лівим боком пащі до останнього цвяха.

— Зроби це, — сказав він.

Тож я схопив цвях і почав повільно над ним трудитися, не смикаючи, а стало тягнучи — бо ж так, як показав досвід попереднього гвіздка, було ефективніше. За зуби було страшнувато, але жодного тріскоту чи хрускоту я не почув. Якою мірою мені подобається звук срібла, такою ж не подобається його холодний металевий смак.

А тінь увесь цей час пурхала перед моєю мордою, проминаючи перед очима, ніби прудка хмарка перед сонцем, то огортаючи мене, то відпинаючи знову.

Я відчув, як цвях ворухнувся. Та щелепи мені вже поболювали, і я взявся другим боком. Я ж, бувало, розгризав костомахи, то знаю, на що здатні мої зуби. Але тут самої здатності гризти було замало. Важливий був рух, що навантажував м’язи шиї не менше, ніж щелепи. Туди-сюди...

І тут цвях почав хитатися. Я призупинився перепочити.

— Що робити, як вона звільниться? — спитав я супутників. — Ану ж вона просто собі вислизне? Чим її можна прикріпити назад?

— Не знаю, — відказав Крутько. — Ніколи про це не міркував.

— Ну а як він її від тебе відокремив? — спитала Сірохвістка.

— Засвітив світло, спрямував сюди, на стіну, — розповів білик. — Забив цвяхи, провів серпом мені біля тіла, ніби відрізав тінь. Я пішов, вона лишилася. Зміни відчулись одразу.

— Тінь зреагує на твоє життя, — мовила Сірохвістка, — якщо ти правильно розташуєшся, а вона тебе огорне. Але твоє життя має бути оголене в семи точках кріплення, і вона зреагує на цвяхи, що ними була прибита.

— Що це означає? — спитав Крутько.

— Кров. Ти маєш роздряпати собі тильний бік кожної лапки, голову, середину хвоста й спину — сім точок, де тінь була простромлена. Виймати останній цвях Нюх має обережно: не витягати його горизонтально, а посунути вниз, не дати тіні з нього зіскочити, перетягти її на тебе. А ти стоятимеш чотирма лапками на цвяхах, які тримали були лапки тіні, хвіст лежатиме на цвяху, що тримав її хвіст, голова буде опущена й торкатиметься шостого...

— Та я ж уже не знаю, де який цвях! — сказав білик.

— Я знаю, — відповіла кішка. — Я пильнувала. Тоді Нюх натягне тінь на тебе й скине останній цвях тобі на спину — туди, де буде сьома ранка. І це має знову прив’язати тінь до тебе.

— Сіренька, — спитав я, — звідки ти все це знаєш?

— Мені тут недавно дали дещицю мудрості.

— Верховний кі...

— Тсс! — звеліла вона. — Тут тобі не там. Залиш це в тому