Ніч у самотньому жовтні - Роджер Желязни
— Вибач.
Вона рушила розташовувати цвяхи, а Крутько заходився себе дряпати — лапи, голову, хвіст. Я занюхав його кров.
— Не дістану до спини, а треба ж сьому, — поскаржився він.
Кішчина права лапа метнулася вперед і залишила яскраву ранку з дюйм завдовжки посеред спини білика. Він і оком змигнути не встиг.
— Маєш, — сказала вона. — А тепер ставай на цвяхи, як я казала.
Він так і зробив, розчепірився й завмер.
Я вернувся до останнього цвяха, схопив і повільно потяг. Відчувши, що цвях вивільнився, я посунув його стіною вниз, тоді підлогою до Крутька, ні на мить не відриваючи вістря від поверхні. Та я й тями не мав, чи рухається тінь із цвяхом, а спитати не міг. Проте, гадаю, якби не рухалася, то Сірохвістка мені б щось сказала.
— Наводь на нього й кидай на спину, — там, де моя познака.
Так я й зробив, одразу відступивши.
— То як, вона тримається? — спитав я Крутька.
— Так і не скажеш.
— Якісь зміни відчуваєш?
— Не знаю.
— Що тепер, Сіренька? — запитав я. — Як довго ждати, щоби побачити, чи тінь узялася?
— Зачекаймо хвилину-дві.
— Рисунок! — мовив тут Крутько. — Він міняється.
Я обернувся глянути. Ніби встиг уловити якийсь легкий рух, але доки я завершив поворот, він уже зник. Утім, рисунок таки видавався меншим, сягав ліворуч не так далеко, по-іншому розташувався праворуч. А кольори здавалися яскравішими.
— Гадаю, це означає, що вона тепер на місці, — припустив гризун. — Хочу поворушитися.
Він плигнув і гайнув підлогою, розкидавши цвяхи. Застрибавши аж на середину сходів, він оглянувся до нас. Було надто темно, щоби побачити, чи досяг він бажаної мети.
— Ходімо! — покликав Крутько. — Гайда надвір!
Ми пішли за ним, і я легко відчинив кухонні двері. Він одразу промайнув повз.
Тим часом уже визирнуло сонце. Крутько пронісся подвір’ям, і ми побачили, що його таки супроводжує тінь. Він застрибнув на стіну, завагався, озирнувся й мовив:
— Дякую!
— Куди збираєшся? — запитав я.
— У ліс. Бувайте!
Він щез зі стіни, тільки ми його й бачили.
26 жовтня
Повільний день удався. Жодних тобі вже обходів. Лише поглядай собі на пляшку портвейну, яка тим часом стала помалу жевріти. Кілька разів погуляв, ненадовго забіг до Сірохвістки. Новин вона не мала. Поблукав біля хати Растова, але Вапнюги не здибав. Понюшив біля оселі Морріса й Мак-Кеба, але Ночовій був у якійсь своїй денній схованці. Пішов до Ларрі, розповісти йому про недавні події, але його не було. Сходив до грозового маєтку Доброго Доктора, але ззовні не побачив там жодної діяльності. Збігав до садиби Великого Детектива, але в пастораті все було тихо. Я навіть не зрозумів, чи він усередині. Двічі проминув церкву й будинок вікарія. Удруге мене помітила Текела й відлетіла. Пішов додому, поїв. Подрімав.
Увечері занепокоївся й знову побіг надвір. Сірохвістка не гуляла, Ларрі не вернувся. Перетнувши поле, я вирішив поблукати лісом, щоби давні інстинкти не ржавіли. Сполохав кількох кролів. Нанюхав слід лисиці й трохи пройшовся ним. Проте вона виявилася розумницею. Зауважила мене, зробила петлю й сховала свої сліди в струмочку. Добре час від часу згадати всяке таке.
«А вчиню-но я так само!» — постановив раптом я і теж ступив у струмок. Вітер дув проти течії, тож я рушив туди — імовірно, те саме зробила була й лисиця, усвідомивши те, що лише тепер усвідомлював я: хтось переслідує.
Проте мій переслідувач виявився досить незграбним, і мені було зовсім не важко повернутися, ховаючись із підвітряного боку, щоб заскочити його на березі струмочка.
Він був великий, більший за мене, з вовка завбільшки.
— Ларрі? — гукнув я. — Я тебе шукав.
— Га? — почулася відповідь.
— Ти не Ларрі, — сказав я.
— Ні.
— Навіщо ти мене переслідував?
— Я приблудив сюди кілька днів тому й думав був у цьому лісі зазимувати. Але місцина тут якась дивнюща. Тутешні люди роблять незвичні речі, часто одне одному. Побачивши тебе, я пішов услід, розпитати: чи тут безпечно для мене?
— Дехто з них готується до дечого, що трапиться в кінці місяця. Зачаївшись доти, напевне, перезимуєш гаразд, якщо крастимеш овець чи поросят обережно. Тобто не лишатимеш кістяки на видноті.
— А що буде в кінці місяця?
— Дивина всяка. Трохи вузькопрофільного божевілля. Тієї ночі не наближайся до жодних людських збіговищ.
— Чому?
Тут на нас впало крізь гілля трохи місячного сяйва.
— Бо можеш загинути або й гірше.
— Не розумію.
— І не маєш, — сказав я, розвернувся й побіг.
— Нюху! Зажди! Вернися! — гукав він.
Але я не спинявся. Він спробував був мене наздогнати, але Рикун навчив мене такого, чим навіть та лисиця пишалася б. Я легко його позбувся.
У місячнім сяйві я впізнав його за подобою, що відбилася на охоронному екрані. Це був один із тих гостей, що нишпорили біля нашого будинку, поки ми їздили до Лондона. Може, він просто довідувався, як і сказав. Але ж імені свого я не називав, а він його знав, і це мені геть не сподобалося.
Небом линув, набираючись сил, уже старший і мудріший срібний місяць. Він ніби кликав побігти навзаводи, і я показав, на що здатний.
27 жовтня
Розбудило мене шкряботіння в задні двері. Підійшов, виглянув у свій отвір. Там очікувально сиділа Сірохвістка. Тут я збагнув, що по ній теж не скажеш, чи вона всміхається.
Глянув на небо — хмарне із синіми прогалинами. Тоді привітався:
— Доброго ранку!
— Доброго, Нюху! Не розбудила?
Я виліз і потягнувся.
— Розбудила, — визнав я. — Але я вже й так проспав. Дякую.
— Як біль-ломота?
— Уже значно легше. А в тебе?
— Краще.
— Учора видався напрочуд тихий день.
— А от ніч — аж ніяк.
— Он як? Ти про що?
— То ти не чув про пожежу?
— Пожежу? Ні. Де? Що сталося?
— Садиба Доброго Доктора пішла з димом. Досі тліє. Рано-вранці я гуляла й занюхала. Пішла туди й довго спостерігала. Коли дім завалився, гроза нарешті вщухнула.
— Він цілий? Та й інші? Вони вибралися?
— Точно не знаю. Однак навряд. Я їх не бачила.
— Мабуть, варто мені трохи порознюхувати.
—
