Ніч у самотньому жовтні - Роджер Желязни

бачити. Тримав би я свою пащу на замку, він міг би жити щасливо значно довше. А так... Ну, Ларрі, на відміну від Рокко, дурнуватий не був, але теж мав схильність захоплюватися — зумовлену в його випадку задавненою прикрою й тяжкою проблемою. Схоже, він саме наблизився до її розв’язку, а замаскований Великий Детектив добряче його підбадьорював. А що я аж ніяк не думав, буцімто Ларрі може бовкнути зайве, я згадав Рокко й вирішив: а ну його. Пізніше.

Ми спустилися й рушили назад. Я ввічливо слухав його розповіді про тропічні рослини, рослини помірних широт, арктичні рослини, денно-нічні цикли рослин і траволікування в багатьох культурах. Наблизившись до халупи Растова, я побачив щось, що спершу видалося шматком мотузки, який гойдався від вітру на гілці. За мить я втямив, що це привертає мою увагу Вапнюга.

Забравши ліворуч, я пришвидшив кроки.

— Нюху! Я тебе шукав! — гукнув змій. — Він це зробив! Він зробив це!

— Що? — запитав я його.

— Вкоротив собі віку. Я вернувся з годівлі, аж тут бачу — висить! Я знав, що він тужить. Я ж казав...

— Давно це було?

— З годинку тому. Я одразу поповз по тебе.

— Коли ти поповз годуватися?

— Вдосвіта.

— Він тоді був у порядку?

— Так. Спав. На ніч напився.

— Ти певен, що він сам це вчинив?

— На столі поруч була пляшка.

— Та він так пиячив, що це нічого не означає.

Побачивши, що я бесідую, Ларрі спинився. Я перепросив Вапнюгу й розповів Ларрі свіжу новину.

— Схоже, твоє передчуття не схибило, — додав я. — Але такого я б обчислити не зміг.

Тут мені дещо спало на думку:

— Ікона! Вона на місці?

— Її ніде не було видно, — відказав Вапнюга. — Але ж так завжди й було, хіба що він її для чогось виймав.

— Ти перевірив її звичайну схованку?

— Не можу. На це треба руки. Під його ліжком незакріплена дошка. Вона не виступає, не вирізняється, але її легко підняти пальцями. Під нею порожньо. Він тримав Ікону там, загорнуту в червону шовкову хустку.

— Ларрі підніме дошку. Якісь двері відімкнуті?

— Не знаю. Треба пробувати. Звичайно він тримає їх на замку. Якщо так і є,, моє вікно, як завжди, прочинене. Можна підняти шибку й залізти туди.

Ми рушили до будинку. Вапнюга сповз на землю й поплазував за нами.

Парадні двері були незамкнуті. Ми ввійшли й дочекалися Вапнюгу.

— Куди? — запитав я його.

— Просто вперед, у ті двері.

Ми ввійшли до кімнати, що її я вже бачив іззовні. Там висів на крокві Растов. Смоляне волосся й борода обрамлювали блідий вид, темні очі були вибалушені, з лівого кутика рота до бороди пролягла шрамоподібна смужка — засохла цівка крові. Лице посиніло й набрякло. Поруч лежав перекинутий стільчик.

Якусь хвилю ми дивилися на його тіло, і я зловив себе на думці про вчорашні слова старого котяри. Чи не про цю кров він казав?

— Де спальня? — запитав я.

— За тими дальніми дверима, — пояснив Вапнюга.

— Ходімо, Ларрі, — покликав я. — Треба, щоб ти підняв нам дошку. У спальні був розгардіяш, усюди валялися порожні пляшки. Зім’ята постіль пахла застарілим людським потом.

— Під ліжком незакріплена дошка, — сказав я до Ларрі. Тоді звернувся до Вапнюги:

— Котра з них?

Змій заповз під ліжко й спинився на третій від нас мостині:

— Оця!

— Підійми-но дошку, яку нам показує Вапнюга, — попрохав я Ларрі. Той став навколішки, простягнув руку, підчепив край нігтями. Мостина майже відразу піддалася, і Ларрі обережно її підняв.

Вапнюга зазирнув. Я зазирнув. Ларрі зазирнув. Червона хустка була на місці, а от ікони три на дев’ять із моторошним образом не було.

— Нема, — констатував Вапнюга. — Либонь, десь у кімнаті із ним. Ми її, напевне, проґавили.

Ларрі поставив мостину на місце, і ми повернулися до повішеника. Обшукавши все, ікони ми не знайшли.

— Не думаю, що він повісився, — сказав я зрештою. — Хтось здолав його, п’яного чи похмільного, і почепив тут. Хотіли, щоб це скидалося на самогубство.

— Він був досить сильний, — відказав Вапнюга. — Але якщо він зранку знову взявся пити, то міг і не здужати відбитися.

Я переказав наші припущення Ларрі, який кивнув.

— А тут такий безлад, що годі й сказати, чи була тут бійка, — додав він. — Втім, убивця міг потім поставити якісь меблі на місце. Мушу йти до констебля. Скажу, що забігав у гості, побачив відчинені двері й увійшов. Принаймні я й раніше тут бував, ми ж із Растовим були вже знайомі. Звідки констеблеві знати, що ми не приятелювали?

— Мабуть, це найліпше, — погодився я.

Потім знову глянув на тіло:

— І по одягу нічого не скажеш. Схоже, він так і спав, та й не раз.

Ми повернулися до передньої кімнати.

— То що думаєш собі тепер, Вапнюго? — запитав я. — Приєднаєшся до нас із Джеком? Може, це було б найпростіше — зачиняємо, то й купи тримаймося.

— Навряд, — просичав він. — Мабуть, я виходжу з Гри. Він був добрий чоловік. Добре за мене дбав. Турбувався за людство, за весь світ. Як там це люди звуть... Співчуття! Його в нього було багато. Мабуть, це одна з причин, чому він так багато пив. Він надто сильно відчував чужий біль. Ні. Я виходжу з Гри. Поповзу-но назад до лісу. Досі знаю там кілька нір, кілька місцин, де миші бігають. А поки що волію побути тут сам. До зустрічі, Нюху.

— Коли завгодно, Вапнюго, — відповів я. — А якщо зима розлютується, ти знаєш, де ми живемо.

— Знаю. Бувай.

— Щасти.

Ларрі випустив мене, і ми повернулися на дорогу.

— Ну, мені сюди, — сказав він, повертаючи праворуч.

— А мені сюди.

Я звернув ліворуч.

— Невдовзі ще про це поговоримо, — додав Ларрі.

— Так.

Я рушив додому. «І ти втратиш друга», казав ще той старий котяра. Лише тепер я це згадав.

Джека не було. Я зробив швидкий обхід, залишивши по собі в будинку добрий лад. Надворі я винюхав господарів слід, який привів мене до Шаленої Джилл.

Сірохвістка дивилася зі стіни.

— Привіт, Нюху.

— Привіт, Сіренька. Джек у вас?

— Так,