Та, що пробуджує дар - Ірина Герасимова

Поштовхавшись вранці на ринку й навіть нічого не вкравши, хоча гаманець у одного торговця так і просився, Ромєк повернувся задоволеним. Сказав:

– Є дві відьми – молода і стара. Ту стару я одразу відкинув, а про молоду розпитав. Приймає відвідувачів у другий половині дня ближче до вечора. Мешкає в кінці Каштанової вулиці. Знаєш, де це?

– Так.

Також околиця, але з іншого боку міста – протилежного від того, де Ітмар був учора. Йти йому не хотілося, і він довго зволікав. Був певен, що відьма з ним щось зробить. Ромєк дещо розсердився, бо боявся не відьми, а того, що звечоріє, і назад доведеться повертатися в темряві. У тому, що треба йти вдвох, він навіть не сумнівався. Цей Ітмар відчуває таку відразу до відьом, що став зовсім нерішучім, треба його підтримати.

Згодом вони дісталися останнього зліва будинку на вулиці, яка потопала в тіні високих каштанів. Дім був невеликий, старий, з таким само старим, але доглянутим садом. Дерева рясніли яблуками та грушами, а на сонячних ділянках буяли барвами квіти. Ітмар смикнув за шнурок із вузликом на кінці, що висів біля входу, і всередині приглушено пролунав приємний дзвін. Двері відчинилися, в отворі показалася молода жінка.

Вона була дуже приваблива: вигнуті чорні брови, вологі карі очі з довжелезними віями, повні губи, і навіть ніс із невеликою горбинкою її не псував. Волосся відьми ховалося під хусткою з яскравими квітами на чорному фоні,  зав’язаною попереду голови вузлом. Спідниця також була чорною, прикрашеною оборками, а блуза – білою, і на її тлі гарно виглядало велике, у кілька низок намисто, що закривало всю поверхню від шиї до грудей і на якому різнокольорові намистини чергувалися з монетами.

– Чого бажаєте? – спитала вона, поклавши руку на отвір дверей, і кілька її браслетів клацнули, зісковзнувши вниз. Постать її була стрункою та гнучкою.

Хоча Ромєк і казав, що відьма молода, в уяві Ітмара вона все ще була потворною старою. Можливо, це якась служниця або помічниця. Він брякнув:

– Відьма – це ти?

Вона злегка посміхнулася:

– Так. Мене звати Унґілла.

– Добре. Я прийшов до тебе.

– Тоді заходь, якщо прийшов.

Вона впустила їх до передпокою, зі стінами, завішаними килимами, з двома невеликими диванами та столом, на якому у вазі стояли квіти. 

– Побудь тут, – сказав Ітмар Ромєку, а сам увійшов за відьмою до іншої кімнати й щільно зачинив двері.

Вона сіла за круглий, накритий темною скатертиною стіл. Хоча навпроти неї був стілець для відвідувачів, Ітмар не сів, бо не знав, чи не доведеться йому одразу піти.

У кімнаті сильно пахло сушеними травами, які висіли під стелею вздовж дальньої стіни. Під ними був ще один стіл з якимись казанками, мисками, ступками, скляними карафками чи баночками. Ряди заповнених чимось скляних ємностей стояли також на поличках. У кількох пласких світильниках горів вогонь, підсвічуючи все навкруги своїм нерівним полум’ям.

– Я слухаю тебе, – сказала Унґілла.

Ітмар не знав, чому він так хвилюється. Це йому невластиве. Варто було лише подивитися на відьму, і він уже не міг відвести очей. Яка ж вона гарна! Він навіть почав забувати, навіщо прийшов сюди, але нарешті сказав:

– Я хотів спитати, чи можеш ти мені допомогти. Я шукаю одного мага. 

– Якого?

– Верегуса. Мені треба дізнатися, де він мешкає.

– Навіщо це тобі?

– Хочу поставити йому кілька питань.

– А ти здогадуєшся, як це небезпечно?

– Так. Я знаю, що маг може мене вбити.

– Він не МОЖЕ, він ВБ’Є.

– То навчи мене, як запобігти цьому.

– Це неможливо. Ти сам робиш вчинки, які впливають на твоє майбутнє. Мусиш знати, що йти до мага й чогось вимагати – це вірна смерть. Але навіть якщо завдяки мені ти зможеш знайти та побачити його замок, навряд чи ти побачиш самого мага. Він не приймає відвідувачів, і всередину нікого не пускають.

– Що, зовсім нікого? Але ж бувають якісь королівські посланці, коли король запрошує мага допомогти йому дістати перемогу в битві. Я можу сказати, що я посланець.

– Ти? Який вважає, що брехати не можна? 

Ітмарові стало лячно. Він вирячився на відьму, спитав:

– Звідки ти це знаєш?

Вона сказала дуже повільно своїм бархатистим голосом:

– Я все про тебе знаю. Я дивлюся у твої очі й бачу тебе наскрізь. Бачу твій біль, твої бажання та розчарування, твої прагнення. І якщо я, якась немічна відьма, це бачу, як ти сподіваєшся обдурити чарівника?

– Я не хочу його дурити. Нехай також подивиться мені в очі і все зрозуміє, не доведеться витрачати слова.

– Він відчує твою ненависть і знищить тебе. Чому ти його так ненавидиш?

– Це тебе не обходить. Так ти скажеш мені? Розповіси, де його знайти?

– Щоб ти по-дурному загинув?

– Це вже моя справа. За твої відомості я заплачу.

– Гаразд. Але грошей буде замало.