Та, що пробуджує дар - Ірина Герасимова
– Чому ти цікавишся такими дівчатами? Ти закохався в одну із них? Так, ти кохаєш її, тому не хотів лягати зі мною. А тепер, коли маг її захопив, ти відважно кинувся її рятувати.
Все-таки не все вона знає, хоч і відьма.
– Щось таке, – відповів він. – Але закохався я лише в тебе.
І це було правдою, бо від її дотиків почав божеволіти знов. Ітмар повернувся, відсунув вбік її волосся, припав губами до вигину шиї у тому місці, де вона зливається з плечем, а потім спускався все нижче, до самого соска, і відчував як тремтить під ним її тіло.
Світлий маг Верегус жив на землях герцога Адора. Ітмар міг би й сам здогадатися, бо чарівник кілька разів бився на боці герцога. Але територія його володінь була великою, і без допомоги Унґілли він ніколи би не знайшов замок мага.
Ромєку він сказав, ще коли вони перебували на тому заїжджому дворі:
– Покажи мені, скільки в нас залишилося грошей.
– Навіщо тобі?
– Маг живе дуже далеко. Хочу зрозуміти, чи вистачить, щоб купити собі коня.
– Коня? Собі? По-перше, це дуже дорого. По-друге, мене ти вже не береш до уваги?
– Я не збираюся покупати коштовного бойового коня чи якогось там скакуна. Можливо, вдасться відносно недорого придбати якусь конячку в селянина, аби везла. Ну, а тебе я не бачу необхідності брати в таку далеку путь.
Ромєк з образою на обличчі вивалив вміст грошового мішечка на стіл і не заважав, поки Ітмар пальцем відраховував монети. Нарешті той сказав:
– Ну... Хотілося би більше. Можливо, чи не все доведеться віддати, на їжу ледь вистачить, – він розчаровано викривив губи, підняв очі на Ромєка, якому здалося, що цей погляд на щось натякає.
Хлопець сказав невдоволено:
– Ти від мене чогось хочеш? Курей крав, визнаю. Але коня... Ніколи не мав із цим справ. Взагалі, коні – вони такі здоровезні, норовливі. Якщо чесно, я їх трохи боюся.
– Ромєку! Я не мав цього на увазі! Не хочу, щоб ти крав ані коней, ані гроші. Я просто трохи засмутився.
– А я не трохи. Ти женеш мене від себе. Невже не розумієш, що ми пов’язані й маємо бути разом? Я багато чим ризикую заради тебе, ти міг би відчувати хоча би вдячність замість безкінечних підозр. Не треба вибачатись, – Ромєк зупинив Ітмара, який хотів щось сказати, і гарячкувато вимовив: – Я розумію, навіщо тобі чарівник. Це пов’язано з пошуками сестри. Вочевидь, ти не хочеш, щоб я про щось дізнався. Але я також прагну її знайти! Не для когось, тим більше не для Крижаного. Я хочу впевнитися, що ти її врятував, якщо вона в небезпеці. Бажаю тобі допомогти і побачити кінець цієї історії. А можливо, і не кінець. Що як ця дівчина призначена саме мені? Що як вона та, яку я шукаю? Тому все й закрутилося за моєї участі. То як я можу зараз дозволити тобі поїхати без мене?
Якщо це і була гра, то дуже талановита. Ромєк розпалився, очі його блищали, здавалися такими щирими, а цю романтичну, але по-дитячому наївну мрію про жадану дівчину неможливо було вигадати. Ітмар зрозумів, що хлопець дійсно сподівається в особі його сестри зустріти свою кохану. Це було сказано в запалі, немов потаємні думки випадково вирвалися назовні.
Ітмарові раптово стало соромно. Вони пройшли разом уже чималий шлях. Ромєк завжди дбав про нього, піклувався. І якщо він каже правду про те, що не збирається видавати Ітмара або результати його пошуків людям Крижаного мага, це означає одне – Ромєк ризикує найціннішим. Своїм життям. А Ітмар ставиться зневажливо, прив’язує до стільця та в кожному слові бачить підступ. За образом спритного злодюжки не може роздивитися надійного друга. Він раптом зрозумів, що звик до його товариства. Без Ромєка йому дійсно чогось не вистачатиме. Ітмар сказав:
– Гаразд, ми поїдемо разом. Я просто дбав про ще не купленого коня, бо нести двох йому буде важко. Подивись на мене, адже я сам як кінь.
Ромєк несміливо реготнув. Йому поки не вірилося, що його промова вдалася. А Ітмар відчув ще більший сором, ніби викрутився і обдурив хлопця. Тому сказав:
– Ти потрібен мені. Хто так вдало підкаже, до кого звернутися, коли ще когось доведеться шукати?
Тепер уже засміялися вони обидва.
– Ти більше не боїшся відьом? – спитав Ромєк.
– Ні, я їх обожнюю. Принаймні, одну із них.
І коли вони вже зібрали свої речі, вдягнули на себе торби та збиралися покинути кімнату, Ітмар сказав Ромєку:
– Вельда. Так її звати. Мою сестру.