Та, що пробуджує дар - Ірина Герасимова

Вона раптом встала з-за столу, зірвала з голови свою квітчасту хустку. По плечах розсипалося її волосся – чорне, оксамитове, немов нічне небо, коли на ньому не видно зірок. Уста прочинилися, очі дивилися так, що Ітмар ледь встояв і схопився пальцями за краєчок столу. Усе. Почалося.  Бажання спалахнуло в ньому, як загоряється в спеку сосновий ліс від випадкової іскри.

Унґілла повільно двинулася до нього, голос її був глибоким, він кликав, він заманював:

– Йди до мене. Будь зі мною. Адже ти так цього хочеш! Я тебе також хочу. Ти думаєш, до мене часто приходять такі чоловіки, як ти? Здебільшого жінки, які прагнуть їх приворожити.  

Ітмар не міг відвести погляду від її повних губ, бачив, як вони рухалися, ледь усвідомлював сенс слів. Він тримався за стіл так, ніби це було єдине, що могло втримати його, не дати улетіти з потужним поривом вітру. Але Унґілла пройшла повз, злегка зачепивши ліктем, узяла за плечі, повернула до себе. Сказала так само повільно:

– Я відчуваю, як сильно ти мене бажаєш. Але ти опираєшся. Ох, як же ти опираєшся! Ти боїшся, що я назавжди зловлю тебе у свої тенета.

Ітмар, важко дихаючи, вимовив:

– Не треба мене зваблювати! Я не для того сюди прийшов. 

– Я дам тобі все, чого забажаєш, і на додачу ти проведеш ніч зі мною. Хіба це погано? Усього одну ніч. Ну не можу я відпустити такого красеня! Йди до мене! Йди!

Вона доторкнулася до його грудей –  лише одним пальцем, який поклала під шию у виріз сорочки і трохи провела їм вниз. Ітмар, знемагаючи від бажання, відступив від неї, тряхнув головою.

– Припини! Твої чари на мене не діють.

– Ще як діють! До того ж це не чари. Це лише те, що бачать твої очі та чують твої вуха, це аромат мого прекрасного тіла, яке ловлять твої ніздрі. Але як же ти боїшся! Я чую прискорений стукіт твого серця, він зовсім несамовитий, так що воно зараз розірветься.

– То припини це! Годі казати таким звабливим голосом.

– Гаразд, – вона перейшла на діловий тон. Голос її  дійсно змінився, замість співучого став звичайним, слова вона стала вимовляла чітко та виразно. – Якщо тебе так лякає те, як жінка користується  не чарами, а лише своєю природною привабливістю, будемо домовлятися. Я хочу з тобою переспати. За це я обіцяю відповісти на твої питання, та ще й зробити знижку відносно звичайної платні. О, я вже відчуваю, як ти заспокоюєшся, як шалений стукіт твого серця сповільнюється.

Ітмар спитав:

– А скільки це – звичайна платня, і скільки зі знижкою?

Відьма сплеснула руками:

– Куди котиться цей світ! Люди зовсім з глузду з’їхали. Моєї чарівної жіночої привабливості вони бояться, а ось слово "знижка" робить дива. Як почують її – усе, попалися.

– Я просто спитав. Адже я геть не маю уявлення, скільки беруть за свої послуги такі, як ти. Можливо, у мене і грошей таких нема.

– Ну, зі знижкою це буде... – вона підійшла до нього впритул, сказала на вушко.

Сума була помірною. Недешево, але воно варто того, якщо він дізнається, де шукати Світлого мага. Та більше на Ітмара подіяло її дихання, такий легкий дотик, коли вона наблизилася до його вуха та прошепотіла кілька цифр. Цей теплий, невагомий подих, що торкнувся його шиї та щоки, був таким приємним – значно кращім, ніж її звабливі слова та погляди. Ітмар усвідомив, що вже прийняв остаточне рішення.

– Так ти згоден? – спитала вона, і він кивнув головою. – Тоді відпусти того хлопчика, з яким ти прийшов. Скажи, що я зачиняюся.

Ітмар вийшов у передпокій. Ромєк підвівся, дивлячись запитально.

– Ти... йди додому, –  Ітмарові було важко говорити, він весь іще був у полоні нестримного потягу. – Розмова в нас із нею буде довгою. Всю ніч. І дай мені ті гроші, що ти відклав.

Ромєк із недовірливою іронією підняв брову:

– Добре. Зрозумів.

Ітмар раптом зробив крок до нього, швидко прошепотів:

– А якщо я не повернуся... Якщо вона щось замислила... Доведеться тобі мене рятувати. Ну, ти на цьому знаєшся. Маєш досвід, – і він виштовхав Ромєка за двері.

– Пішов? – спитала відьма Унґілла, з’являючись на порозі кімнати.

Ітмарові здалося, що на ній стало менше одягу, але потім він зрозумів, що вона зняла своє об’ємне намисто, які численними низками спускалося на груди, і тепер він бачить її відкриту білу шию, її плечі, з яких трохи приспущена блуза, і ту чудову, заманливу тінь, яка лежить в улоговині між повними грудями.

Унґілла пройшла повз нього, замкнула замок вхідних дверей. Її чорне волосся коливнулося від цього руху. Вона обернулася, обхопила шию Ітмара руками, і вони злилися в поцілунку. Хитаючись, не відриваючись один від одного, переміщувалися в бік кімнати. Упав перекинутий стілець. Щось із дзвоном звалилося зі столу, покотилося по підлозі. Пальці Унґілли наосліп справлялися зі шнурівкою на сорочці Ітмара, поки її губи були поглинені його губами.

Був уже не дуже ранній ранок, коли хтось постукав Ромєку у двері їхньої кімнати на заїжджому дворі. 

– Це я, – почувся голос. 

На порозі стояв Ітмар. Підморгнув Ромєку, зайшов. У кутках його губ затрималася легка напівусмішка.