Та, що пробуджує дар - Ірина Герасимова

Ітмар йшов містом не поспішаючи, крутив головою на всі боки. Ще вчора воно здалося незнайомим, а зараз ефект новизни зник. Пам’ять поверталася, усе навкруги вже здавалося звичним. От тільки улюблена крамничка, де завжди можна було купити ласощів, виявилася зачиненою, і вивіску з неї зняли. Побачивши це, Ітмар остаточно зрозумів, що неможливо повернутися в дитинство. Підсвідоме хвилювання, яке він увесь час відчував, було викликане саме тим – спробою уявити себе хлопчаком, який тут жив. Але зараз він був геть дорослою людиною, на все дивився іншими очима й навіть не міг знайти в себе всередині хоч щось від того, малого Ітті.

Трохи поблукавши схожими одна на одну вулицями, Ітмар зупинився біля невеликого будинку. Так, це він, той самий. Частину даху закриває висока яблуня, з якої пані Аталіна пригощала його яблуками. Він побачив, що, на жаль, велика гілка відламалася, і від яблуні залишилася хіба що половина. Колись красиве дерево з круглою кроною стало тепер кривим і незграбним.

Ітмар піднявся на кілька сходинок та постукав бронзовим кільцем у двері. Всередині почувся кашель та човгання, і на порозі з’явився дуже худий старий із сивим волоссям і мішками під очима. Вигляд він мав втомлений та печальний.

"Сподіваюся, її чоловік", – подумав Ітмар, привітався й сказав:

– Я хотів би бачити пані Аталіну.

– Я також дуже-дуже хотів би її побачити, – покачав головою сивий старий, і його очі стали зовсім сумними.

Коли брови Ітмара запитально полізли вгору, чоловік пояснив:

– Це неможливо. На жаль, вона померла.

– Співчуваю вашій втраті, – Ітмар трохи розгубився і, не знаючи, що тепер робити, вирішив розповісти: – Вона працювала в нашій родині, була моєю нянькою та гувернанткою.

Старий ствердно кивнув головою:

– Де вона тільки не працювала! Усіх і не згадаєш.

– Мені шкода. А я вже уявляв, як вона зрадіє, коли побачить мене таким дорослим. Вона була доброю жінкою.

– Так. Своїх дітей у нас не було, і вона втішалася, доглядаючи інших.

– Я... співчуваю, – щиро сказав Ітмар. Йому було гірко чи то від скорботи, чи то від розчарування, що єдина можливість щось дізнатися не виправдалася. – Вибачте. – Він повернувся, щоб іти.

– Як тебе звати? – спитав чоловік йому в спину.

Довелося озирнутися:

– Ітмар. Ітмар Тен Дартон.

Обличчя старого різко перемінилося. Це була складна суміш гніву, обурення, відрази.

– Тен Дартон? – повторив він. – Цю сім’ю я пам’ятаю. Такого не забудеш. Ми з Аталіною часто обговорювали. Здається, твої батьки померли?

– Так, уже досить давно, – сказав Ітмар, дивуючись його реакції.

Після цих слів старий вочевидь відчув полегшення чи навіть тріумфування.

– Виходить, бог наказав, – задоволено видав він.

Серце Ітмара застукало, немов молоток.

– За що? – спитав він.

– А ти не знаєш?

– Ні. Я був малим.

– То краще тобі і не знати, – чоловік хотів зачинити двері, але Ітмар схопився за них.

– Скажіть мені!

– Навіщо? Жив спокійно стільки років, живи собі далі.

– Я саме тому прийшов до пані Аталіни. Хотів спитати.

– Нема вже кого питати, – старий намагався зачинити двері, Ітмар був сильніший і тягнув їх на себе.

– Чи не пов’язано це з маленькою дівчинкою? – вигукнув він схвильовано й раптом відчув, що старий відпустив двері. – З дівчинкою, – повторив він. – Моєю сестрою.

Чоловік постояв на порозі, вивчаючи його похмурим поглядом, і раптом відступив, звільняючи дорогу в дім:

– Заходь.

Ітмар пішов за ним до вітальні. Скрізь ще був збережений затишок, створений акуратною жіночою рукою: білі мереживні серветки під вазами, світлі фіранки на вікнах, покривало з різноманітних клаптиків на ліжку в сусідній кімнаті. Ітмар вирішив не питати, як давно померла пані Аталіна, щоб зайвий раз не нагадувати про це її чоловікові.

– Сідай, – показав старий на зручне темно-зелене крісло, а сам сів на інше та закашлявся. Впоравшись із довгим нападом, він попередив: – Те, про що я можу розповісти, тобі не сподобається, але ти сам цього захотів.

– Так, – підтвердив Ітмар. – Як до вас звертатися?

– Моє прізвище Скрам.

– Пане Скрам, я буду вам дуже вдячний. Я приїхав саме для того, щоб дізнатися, що сталося багато років тому з моєю сестрою.

– Ну, якщо коротко – вони продали її. Твої батьки.

– Що?! – Ітмар вхопився за підлокітник та з силою стиснув його. 

– Не треба було з цього починати, – відчув себе винуватим старий. – Я розповім докладніше.

Він потер пальцями скроні, немов це допомагало згадати, і сказав приголомшеному Ітмарові:

– Якось до вашого маєтку приїхав маг. Аталіна була в сусідній кімнаті та ненавмисно почула, про що він говорить із твоїми батьками,  бо він мав гучний голос. Він зажадав, щоб вони віддали йому свою дочку. Моя дружина розповідала, що хотіла піти з тієї кімнати із ввічливості, бо негоже підслуховувати, але, почувши таке, приросла до місця й стала слухати. Адже вона була її нянькою та дуже любила дівчинку.