Проклята - Наталка Смеречинська

Я стояла посеред кімнати залитої слабким місячним світлом. Дерев'яні лавки, глиняна підлога, побілені балки над головою та маленькі віконниці, говорили самі за себе.  Я знаходилась в якісь старезній  хатинці, мали чи не шевченківських часів. Обернутися сил не було, але впевнена, що за моєю спиною стоїть побілена та пузата українська піч та низенькі двері, щоб кожен хто заходить до обійстя кланявся образам, що висіли навпроти 

Як раз до цих образів вкритих рушниками й прикрашених сушеними  квітами й  була прикута моя увага.  Під ними, на розритій глиняній підлозі, спиною до мене сиділа жінка. Роздивитися її в слабкому місячному світлі, що ледь-ледь пробивався крізь маленькі віконниці, було неможливо.  Та я була впевнена, що жінка похилого віку,  худорлява і мені здалося, що ми знайомі. Але хто вона? В голові наче плив туман і будь-які спроби згадати, хто ця невідома стара і чому я тут, поглиналися цим невидимим маревом. 

Доки я  намагалася зібрати думки до купи стара раптом  поворухнулася і тихесенько заспівала пісню.

 То була колискова, я впевнена. Слова було важко зловити, оскільки незнайомка співала дуже тихо, але мелодія і ніжність, що звучали в голосі жінки не лишали сумніву - вона співає для дитини. 

Щось стрепенулося всередині мене, сльози невідомо звідки взялися на очах. Була в цій пісні, щось таке, що не могло залишити байдужим.  Якась журба, туга за рідним домом, за близькими, за.... 

Мені захотілося зробити крок на зустріч   цій жінці. Підійти й обійняти її, сховати голову в неї на грудях, втішити й бути потішеною нею. Невідомою і незнаною, але такою дивовижно близькою.

Це бажання наростало і перетворювалося у щось несамовите. Все всередині вимагало,  підштовхувало мене підійти до незнайомки. Наважившись я зробила крок, потім ще один... Дивно, але з кожним кроком пісня звучала все голосніше і голосніше. Неначе ми не знаходились в одній кімнаті, а були розділені кілометрами та скорочували відстань одна до одної. 

Нарешті, я невпевнено підійшла до жінки майже в притул і простягнула руку, щоб торкнутися її плеча.  

Та це було лишнім. Незнайомка й сама відчула, що я стою за її спиною. Пісня різко обірвалася, а її виконавиця не поспішаючи піднялася на ноги. В голові стрепенулася та заворушилася давно приспана тривога, але було пізно. Промайнула думка, що все це не так просто і що я не маю тут бути! І що ця жінка....

Незнайомка обернулася і мене просто відкинуло від жаху! О, Боже! Що це?!!!!!

На мене дивилося страшне, потворне  створіння. Половина обличчя та тіла належала звичайній людині в якій я попри жах впізнала свою прапрабабцю - відьму Ганну, що вже не вперше являлася мені. А от з другої частини обличчя на мене дивився справжній скелет. Глузлива посмішка кривила абсолютно  лисий череп. Пуста очниця дивилася на мене  кровожерливо не обіцяючи нічого доброго. 

Одну частину її тіла вкривала старенька, але чиста сорочка та сіра вишита спідниця, а от іншу.... На іншій висіли обрубки лахміття, крізь які можна було побачити кістки та засохлі шматки плоті.   Зморшкувата, ліва стареча рука і зітліла права, що поблискувала в нерівному світлі білими кісточками притискали, до впалої грудини якийсь предмет. 

Попри весь страх, що скував мене, з якимось дивним почуттям вп'ялася очима в цей предмет. 

Невеличка дощечка, сантиметрів п'ятнадцять,  з нерівними краями.   Добре придивившись я впізнала в ній ікону, розписану ликом Божої матері. Фігура  Небесної Діви була намальована золотом на кривавому фоні й в цьому образі не було й сліду тієї величі й спокою так притаманних церковним святиням.   Обличчя  Марії ніби  скривилося від невимовного болю,  а руки судомно притискали до себе дорогоцінне Немовля в марній спробі захистити.  

Та ж сама біль була й на половині обличчя моєї потойбічної бабусі, що ще мало людську подобу, і вона вцілілою рукою протягнула мені ікону. 

А я, як зачарована,  потягнулася до неї у відповідь. Не знаю чому, але мені здалося надважливим забрати цю річ, потримати її в руках, відчути її вагу у своїй долоні...

 Неначе саме тут я зрозумію щось важливе, знайду відповіді які так давно шукаю.  

Я вже майже дотягнулася та схопила образ, коли в моє зап'ястя боляче увіп'ялася рука кістяка. 

- Неее відддаммшшшшш!

Зашипів замогильний голос і на другій стороні обличчя Ганни Вівчар, що вже давно перестало бути людським,  пуста очниця блиснула білим молоком. Раптом така важлива і жадана ікона, засвітилася кривавим світлом і почала танути в сяйві, а мою руку опалив пекучий біль. 

Я скрикнула, нарешті подолавши якусь невидиму заборону на слова та звуки й мене відірвало від потойбічного створіння. 

****

Помах вій... Один, другий.... В голові гуде як в залізному казані, перед очима пливе мариво, а десь здалеку чується стурбований голос:

- Оленко! Лєна!

Мене трохи стріпонули й, як не дивно, це допомогло. Марево виявилося сльозами, що ніяк не могли пролитися з моїх очей і як тільки це сталося, зір зразу ж повернувся. Наді мною схилилася стривожена Аліса, а ззаду мене підтримували сильні руки. Не важко здогадатися чиї. 

- Лєна, Господи, скажи хоч щось!!!!

Мало не волала подружка, знову на емоціях боляче тріпонувши мене за руку. 

- Аліса, не чіпай її! - почувся над вухом суворий голос Влада і ті ж самі руки, що підтримували мене, ще сильніше стисли мою талію. Зазвичай Владислав був дуже терплячим і дозволяв собі такий тон з сестрою тільки у надзвичайних випадках. Тож схоже це був один з них і мені дійсно було кепсько. 

- Лєна, якщо чуєш мене кліпни два рази очима! -Влад продовжив допитуватись, обережно підтягуючи мене вище. Він був моєю єдиною опорою, оскільки ноги - зрадники  відмовлялися триматися.

- Може швидку? - Аліса все одно не могла встояти осторонь, але відривати мою руку припинила. 

- Не треба!- мій голос був таким хрипким ніби я тільки що перехворіла на ангіну у важкій формі - Я в порядку.