Злодійка, яка смикнула лихо за косички - Майкл МакКланг

-- Це попередження твого пана?

-- Порада твого покірного слуги. Ті, що приходять сюди щоб зізнатися в своїх провинах, вадах, гріхах… Чи будуть вони приходити, якщо знатимуть, що Мовчазний інколи розмовляє?

Я знизала плечима.

-- Бат вирішив поділитися зі мною таємницею. Думаю, я зможу зберегти таємницю про нього.

Він схилив голову і плавно вийшов за двері. Я рушила за ним і на сходах зустріла Хольгрена. По дорозі в Гайворонник я запитала його:

-- Чув коли-небудь про когось на ім‘я Та, Яка Кидає Вісім Тіней?

-- Богиня. Її вбили під час Воєн Богів. Чому питаєш?

-- Не знаю. Здається мені потрібно остерігатися її. Але якщо вона мертва… Ти сказав воєн. Їх, що було більше ніж одна?

-- О так. Кілька воєн, які привели до останньої. Всі схильні зосереджуватися тільки на останній. А чому ти повинна остерігатися богині?

Я посміхнулася.

-- Це таємниця. Якби ти зайшов зі мною…

Він підняв брову і насупився. І зав‘язав з цією темою.

-- -- --

Гайворонник після півночі не надто приємне місце. Нещасні люди валялися в канавах, інколи їх було неможливо відрізнити від сміття, поки вони не ворухнули головою, або не простягнули руку в німому проханні. Я вже забула наскільки Гайворонник депресивний, а також який жахливий сморід може бути влітку.

Темні вулиці просто клекотали злими намірами, стражданням і злиднями. Перед тавернами й закритими віконницями магазинів тинялися без діла гульвіси, вони передавали один одному пляшки з дешевим елем і надто голосно сміялися нещирим сміхом. Їхні очі спостерігали, як ми підійшли до Шпори Півня, оцінювали нас, вирішували хижаки ми чи здобич. А може це був надто простий образ. Тут всі м‘ясо. Питання тільки наскільки це м‘ясо тверде, чи варто брати на себе клопіт, щоб завалити його і схрумати.

-- Велика риба пожирає дрібну, -- пробурмотів Хольгрен, в певному сенсі повторюючи мої думки. – Може, за винятком, коли дрібні рибки збираються разом, щоб зжерти велику рибу.

Я фиркнула. Мене не повинно дивувати, що це оточення налаштувало Хольгрена на філософський лад. Як-не-як він вирішив оселитися поряд з кладовищем. Мені воно просто нагадувало старі погані часи. Белларіус. Зовсім інше місто, зовсім інші часи, мені навіть інколи здавалося, що зовсім інше життя. Але все одно недостатньо давно і недостатньо далеко, і якщо я випадково забувала, мені вистачало поглянути на своє обличчя в шрамах в дзеркалі, або в очах незнайомця.

Я оглянула перекошений, напівзруйнований, двоповерховий будинок, що знаходився перед нами. Він весь був дерев‘яним і прогнилим. Десятиліттями не бачив фарби. Мабуть, термітам доводилося триматися за руки, щоб він не розвалився.

-- У термітів є руки? – запитала я Хольгрена.

-- Сумніваюся. Хоча ніколи не перевіряв. Чому питаєш?

-- Ходімо, -- сказала я. – Давай закінчимо з цим. Чим швидше ми заберемося звідси, тим краще.

І я увійшла в дещо перекошені двері Шпори Півня, Хольгрен відразу за мною.

-- -- --

В такому місці як Шпора Півня навіть не намагаються ставити крісла і лавочки так, що з них не видно дверей. Ніхто не хоче сидіти спиною до новоприбулих клопотів. Коли я увійшла в двері, мене пронизали два десятки пар очей.

Ну, за винятком одного волосатого здорованя, який десь втратив одне маленьке, схоже на свиняче око, до того ж в недалекому минулому, судячи з гною, що витікав з однієї з очних ямок. Йому варто було подумати про пов‘язку на око; якщо не для себе, то принаймні для тих, хто змушений на нього дивитися.

За мить всі очі пересунулися з мене на Хольгрена, це відразу укріпило мою віру в амулет, який він мені дав. Або справа була в його вишуканому одязі. Я почула, як Хольгрен шморгнув позад мене носом.

-- Що за сморід? – пробурмотів він.

-- Здається вони тут варять пиво.

-- О. А я думав це котяча сеча. Це повинно так смердіти?

-- Може в їхній рецепт входить котяча сеча.

Я чула і про дивніші інгредієнти. Прибиті дрючком півні й ще щось в тому дусі. Тому я в основному п‘ю вино.

-- Щось мені геть пити розхотілося, -- сказав Хольгрен.

-- Ходімо, притиснемо бармена.

-- На рахунок інгредієнтів?

-- На рахунок власника.

-- Чудова ідея. Я завжди казав, скаржитися потрібно керівництву.

Хольгрен нервував. Коли він нервував, то намагався жартувати, нарешті збагнула я. Те, що Хольгрен нервував, змусило нервувати мене. Що своєю чергою розлютило мене. Я підійшла до стійки, що тягнулася вздовж лівої стіни, де бармен водив брудною шматкою по брудній поверхні.

-- Коли закінчиш перемішувати болото, я хочу поговорити з Гавоном.

-- Йо ту ма, -- промовив хирлявий чоловік, чи щось в цьому роді.

-- Ти по-людськи вмієш говорити?

Він відхаркнув і сплюнув.

-- Гавона ту нема.

Я підняла важку торбу на стійку і відкинула клапан, щоб він побачив.

-- Давай його сюди, і швидко, або я покажу це всім присутнім. Якщо я це зроблю, вони спробують його в мене забрати, а тоді мені й моєму другу доведеться їх всіх вбити. Це не піде на користь бізнесу.

Якусь мить він вдивлявся в мене.

-- З усіма вам не справицця.

-- Якщо вони заберуть золото Гавона, то немає значення справимося ми чи ні. Принаймні для тебе, бо він приб‘є тебе за те, що замість пильнувати його справ, ти шукаєш меду в сраці.

Він подумав.

-- Маєш рацію. Стій ту.