Злодійка, яка смикнула лихо за косички - Майкл МакКланг

-- Архат, -- промовив він так, наче це все пояснювало.

-- Чого тобі треба, Архате?

-- Виразити співчуття. Я… підвів твого друга, в певному сенсі. Пробач.

-- Як ти підвів його? – запитала я, та він тільки похитав своєю поголеною головою і сказав.

– Зараз не час.

І зник. Буквально, в мене перед очима.

Якусь мить я просто стояла. Я хочу сказати, а ви що б зробили? Особисто я видихнула повітря і вилаялася.

-- Люсерніс, -- пробурмотіла я до себе, піднімаючись на вказаний ним пагорб. – З кожним клятим днем стає щораз дивнішим.

Я трохи запізнилася. Вони вже закінчили церемоніальний обід і тепер прибирали. Це мене влаштовувало; як би я не любила Корбіна, він не пахнув квітками, і не дивлячись на старанний грим все одно виглядав тим, ким був – трупом, якого посадили в зручне крісло на чолі похоронного стола. Найбільше це нагадувало мені якесь жахливе дитяче чаювання, але як я вже казала, я не з Люсерніса. Там, звідки я походжу, якщо хтось вмирає, ти ховаєш його, якщо маєш якусь землю, або спалюєш, якщо не маєш. Говориш кілька слів, а тоді живеш далі й горюєш. Або святкуєш, як це інколи буває.

Осскіл сидів справа від брата, ще три чоловіка, яких я не знала, займали інші місця, за винятком того, що на кінці столу. Призначеному для дружин або других половинок. Воно було порожнім. Цікаво, Естра не знала про похорони, чи просто вирішила не приходити?

Всі чоловіки були в літах, з разючими бородами. Вони виглядали настільки схожими, що, мабуть були братами. Одягнені в пишне, хоча й дещо поношене, вбрання. Швидше за все професійні жалібники. Інші аристократичні роди не прислали своїх представників; Корбін був ганьбою. Вони ввічливо не помітили всієї справи.

Побачивши мене Осскіл встав і вклонився, але звернувся до Корбіна.

-- Прийшла твоя подруга Амра, Корбіне. Я ж казав, що вона прийде. Вона трохи припізнилася на трапезу, але може ми переконаємо її випити з нами?

Інші чоловіки закивали й заохочувально посміхнулися.

-- Я не проти щось випити, -- спромоглася я вимовити, в Осскіла звідкись з‘явилася пляшка і він наповнив всім склянки, звісно ж не обминувши Корбіна.

-- Може ми переконаємо Амру виголосити тост, Корбіне?

-- Не думаю, що…

-- Тост! Тост! — Відразу обізвалися інші гості, й Осскіл кинув на мене погляд, який приблизно говорив:

-- Підійми за мертвого тост, невихована дикунко.

І я підняла.

Взяла склянку, прочистила горло і сказала.

-- Корбін знав… - лютий погляд Осскіла. – Тобто я хочу сказати, Корбіне, ти знаєш, що з мене промовець не дуже. Ти, гм, хороша людина. Мені пощастило мати такого друга.

Хор “Правду каже! Правду каже!” від інших. Я не знала, що ще сказати. Кинула розпачливий погляд на Осскіла, він кивнув і перехилив свою склянку. Я зробила те саме, очікуючи, що це вино.

Воно виглядало як вино і в основному смакувало як вино, але в ньому було ще щось і в мене майже відразу закрутилася голова, а у вухах почало гупати серце. Я знов поглянула на Осскіла, а він схилив голову в бік брата.

Корбін сидів, посміхаючись, на чолі стола. Він дивився прямо на мене, і я знала цю посмішку. Він приберігав її для дрібних, смішних невдач інших. В ній не було злоби, тільки доброзичливий гумор. Тоді він поглянув на брата і його обличчя стало поважним. Він підняв до Осскіла склянку і кивнув, Осскіл зробив те саме.

А тоді світ стрімко повернувся, і Корбін знов був всього лиш трупом. Але його склянка валялася в траві. Порожня.

Потім прийшов час класти його в гробницю. Вони просто підняли його, разом з кріслом, і віднесли в мавзолей. Поставили в сонячному світлі, що падало крізь вітраж. Поряд з ним поклали невеличкий, акуратний столик з кованого заліза, заповнили його їжею і випивкою. І на цьому кінець. Принаймні я так думала. Осскіл виходив останнім. Я почула, як він шепоче “Прощай, братику”, і побачила, як він цілує Корбіна в чоло. Тоді він вийшов і зачинив двері.

Злодію в мені стало цікаво де замки, і я запитала про це вголос.

-- Навіщо замки в Місті Мертвих? Мертві самі дбають про себе, Амро, як ти щойно переконалася. Тобі тут раді, бо Корбін признав тебе. А якщо якийсь чужинець посміє порушити його спочинок, що ж, для цього існує Сторож.

-- Сторож? Я гадала, що це бабусині казки, щоб діти не шастали по цвинтарю.

-- Абсолютно ні. Сторож Мертвих так само справжній як ти, древній і жахливо потужний. Заборони повішені біля воріт для того, щоб вберегти нас, живих, від нього.

-- Навіть про троїстих музик?

Він всміхнувся.

-- Ця може й ні. Підозрюю, що її вписали, щоб придати всьому певний клас.

-- А кров, розпуста і сміття можуть не сподобатися Сторожу, га?

-- Саме так. Особливо кров. Амро, ніколи-преніколи не проливай тут кров. Сторож зауважить і проведе розслідування. Тобі краще не зустрічатися з ним.

-- Не ображайтеся, лорде Осскіл, але щось мені не дуже віриться.

-- Поглянь он туди. Бачиш мавзолей, той з гаргулями, які творять одна з одною невимовні речі? Це місце останнього спочинку Боркіна Брівса.

-- Найбагатшої людини в Люсернісі?

-- Він справді був найбагатшим. І досі є. Я точно знаю, що в його склепі купа мішків з золотом і коштовностями. На похоронах їх завозили тачками. Я був тоді маленьким хлопчиком.

-- Ви не забули з ким розмовляєте?

Він холодно глянув на мене.

-- Будь ласка, навіть не думай пограбувати склеп