Страта - Марина та Сергій Дяченко
— У житті ви б на мене і не глянули, — сказав управитель із присмаком гіркоти.
— У житті?
Якусь хвилину Ірена була в полоні моторошної здогадки: Семироль убив її ще по дорозі! І зараз вона проживає свою вічність у потойбічному світі, змодельованому безумцем Анджеєм...
— У нормальному житті, — уточнив управитель.
Ірені знадобилася ще хвилина, перш ніж вона змогла силувано усміхнутись:
— Чесно кажучи, я воліла б... Щоби ми зустрілися за інших... менш екзотичних... обставин...
— Ви справді порішили отих трьох пацанів?
Деякий час Ірена мовчала, і впродовж паузи очі управителя робилися все колючішими. Головками цвяхів ховались під брови. «Сука!» — виразно читалося в цих очах.
— Я нікого не вбивала, — вичавила нарешті Ірена, тоскно розуміючи, що голос її звучить непереконливо. — Це не я...
— Типу — безпідставне обвинувачення?
Він не те щоб не вірив їй. Гірше — йому було абсолютно начхати. Справедливо її засудили чи ні — кінець один. Мабуть, управитель-охоронець без ліку перебачив таких ось без п’яти хвилин небіжчиків, чий термін життя визначається фізіологічними потребами пана Семироля...
— Саме помилково, — сказала вона відвертаючись. Управитель поплямкав губами — іронічно чи співчутливо, Ірена так і не зрозуміла.
Мовчання тривало вже десь півгодини; охоронець все так само втупився у стелю, а Ірена перебирала нікчемні книжечки, не помічаючи, що по кілька разів бере в руки одну і ту саму.
— А ви... давно тут служите?
Управитель звів брови:
— Служу?
— Ну, працюєте... у... тут?
— Сьомий рік, — відгукнувся крем’язень по деякій паузі. І додав із несподіваною задумою: — Ну так, сьомий рік уже... Ну й час... шпарить.
Ірена помовчала.
Управителю можна було дати на вигляд не більше тридцяти. Цікаво, що змусило молодика свого часу вибрати таку... незвичну роботу? Мабуть, гроші. Семироль навряд чи скупиться...
— Господарство величеньке... Ви ж тут не самі? Хтось іще тут працює?
Управитель зітхнув і поглянув на Ірену так, ніби питання було йому нестерпно нудне.
— Кажуть, звідси не можна втекти? — недбало запитала Ірена, коли відповіді на попереднє запитання не почула.
Управитель нарешті розчепив руки. Обережно погладив масивне коліно:
— Ні-і. Ніяк не можна. Вірно кажуть.
* * *Товариство здорованя вже втомило Ірену, однак поява Семироля тим більше не принесла радості.
Пан адвокат повернувся не сам. Разом із ним з’явився маленький щуплавий чоловічок, який, судячи з напруженого верткого погляду, почувався не в своїй тарілці. Перед появою обох вона почула звук машини, що під’їхала (отже, щуплий гість прибув із великого світу. Із-за перевалу).
— Ірено, познайомтеся... Це пан Столь... Його ім’я вам нічого не говорить, але він — експерт регіональної гуманітарної комісії. Ви хотіли поговорити з кимось про вашу справу? Зараз у вас є така можливість... Ходімо, Сіте.
Управитель-охоронець нарешті вибрався зі свого крісла. Несхвально зиркнув на розсипані книжечки. Запобігливо пропустив поперед себе Семироля.
Двері зачинилися.
Пан Столь потер долоні і відразу нагадав цим пана Петера. Тільки якщо Петер був опасистий і тлустий, то Столь здавався таким собі опудалом, яке полишило рідне місто у пошуках пригод.
— Радий вітати вас, пані Ірено...
Вона проковтнула слину.
Про «регіональну гуманітарну комісію» вона чула вперше. У зичливість Семироля вірити не випадало. Але ж ось він стоїть — конкретний чоловік, що заради неї прибув із-за перевалу, і якщо притиснутись обличчям до вікна, можна розгледіти його машину біля воріт...
Вона помовчала. Приїжджий м’явся, збираючись із думками.
— Так уже раді? — мовила вона іронічно.
Той короткозоро закліпав почервонілими від вітру очима. Ймовірно, гуманітарна комісія не користується якимось особливим авторитетом. Експерти з поважних організацій поводяться інакше... Ірена згадала пихатих експертів, чиї підозріливі погляди проводжали її, коли вона йшла в МОДЕЛЬ.
— Пані Хміль, я знайомий із рішенням суду... З усіма матеріалами у вашій справі. З даними судмедекспертизи... З вашими свідченнями... Картина видається, хм... дивна... Я хотів би ще раз докладно почути від вас...
Вона набрала в груди повітря.
Їй потрібно подумати. Хоча б десять хвилин, щоб зібратися з думками...
Але часу не було, і тому вона почала описувати. Ще раз. Детально.
На двадцятій хвилині її розповіді Столь насупився. На обличчі його, перед тим млявому і розгубленому, проступили ознаки суворості:
— Пані Хміль... Не варто ухилятися від відповіді на одне з найважливіших питань: де ви були десять місяців поспіль? Поки творилися всі ці злодіяння? Пан Семироль говорив мені, що у вас є своя версія — дуже оригінальна...
Ірена скривилася:
— Неприємно грати роль божевільної... проте... мені нікуди відступати. Так, упродовж усих цих десяти місяців існування МОДЕЛІ я перебувала... в іншому
