Страта - Марина та Сергій Дяченко
Ванна кімната була завбільшки з камеру смертників. Але двері (о радість!) зачинялися на гачок.
Вона стягнула з себе ривком робу, розпанахавши по шву. Дивно, що в ній залишилося ще стільки сили... (Чи на одяг смертників ідуть гнилі нитки?..)
Її думки були, як сонні рибини, — важкі та пласкі.
Вона змивала ретельно все — в’язницю і суд, усі звинувачення. Шкребла пемзою, терла боки жорсткою губкою, неначе сподіваючись скинути колишню шкіру і відродитися — як змія...
Але шкіра лише побагровіла, й Ірена вже натомилася від зусиль. Постояла під душем, змінюючи температуру води; вибралася, залишаючи мокрі сліди на теплому гумовому килимку.
Тіло зраділо й дихало. Воно хотіло їсти і... спати. Тіло не бажало думати про...
Ірена мимоволі притулила долоню до сонної артерії. Перевела погляд на гачок, що замикав двері.
Ні, він не витримає навального натиску...
Але думка варта уваги. Хвилин п’ять гачок протримається — вона встигла б...
«Я вам абсолютно довіряю — ви ж не будете... топитися?»
«Подивимося», — подумала Ірена мляво.
Старанно розтерлася рушником. Щільно запнула халат — її неприємно вразило, що він був якраз по ній, але мимовільна похмура думка потонула в радісному зітханні розімлілого тіла. Звичайний одяг. Нарешті...
Вона трохи повагалася, перш ніж відкинути гачок. Прочинила двері, порушивши короткочасну ілюзію власного притулку...
Чути було, як далеко внизу потріскує в каміні вогонь. І невидимий Семироль насвистує щось крізь зуби — із класичного репертуару...
Вона озирнулася.
Просторий будинок. Міцні віконниці. Уже потрібен теплий одяг і надійне взуття — гори, листопад...
У неї є певний досвід. Нехай давній, ще туристський — але з сірниками і мінімальним спорядженням вона протримається в горах, напевно, з тиждень... Навіть у листопаді.
Вона ледь помітно всміхнулася.
Двері, очевидно, замикаються на всілякі замки — але ж це не в’язниця! Якщо у неї буде час — хоч кілька днів... Кухня, комірчина, веранда...
Вона всміхнулася певніше.
«Живіть сьогоднішнім днем».
Майже свобода... Принаймні ілюзія свободи. Махровий халат замість роби смертника — і ось уже людина майже щаслива...
Ноги гули від задоволення, потопаючи в хутряних просторих капцях. Вона гадала, що ступає беззвучно, — але Семироль обернувся — лиш тільки вона з’явилася в дверях.
— Ага... Ну от, зовсім інша річ. Зараз будемо вечеряти... а склянка червоного вина не завадить — для здоров’я.
* * *Вона накинулась на їжу і якось непомітно спустошила все і... пляшку вина.
Думкам одразу стало вільніше, а тілу комфортно і навіть весело.
— Я прошу вибачення за недоречну цікавість... Але коли ви збираєтеся мене... спожити?
— Я ж не людожер, — докірливо відгукнувся Семироль. — Ніхто не збирається вас жерти — це негуманно й неестетично...
— Божевільня... — із почуттям сказала вона, відкидаючись на спинку. — Анджей схибнутий.
Семироль глянув на неї — пильно, без посмішки.
— Можу я зрештою дізнатися, хто такий цей Анджей, якого ви весь час згадуєте?
— А-а, це мій колишній чоловік... Рідкісний мерзотник. Моделятор цього вашого клятого світу...
Семироль чекав продовження, але Ірена мовчала, блаженно мружачись на вогонь каміна. Він обережно заохотив її на відвертість:
— То невже й справді така скотина? Схоже, всі колишні дружини так кажуть...
— Не всі, — Ірена образилася. — Ви самі можете судити... Це ж ким треба бути, щоб змоделювати всю цю вашу... увесь цей маразм?!
Семироль обережно сьорбнув зі свого келиха:
— Який саме з маразмів?
Ірена окреслила рукою навколо себе — камін, Семироля, екзотичні картини на стіні та невидимі гори за вікном:
— Та все це... Весь цей так званий світ. Буцімто реальність... Якої немає і не було! Яку змоделював Анджей... відштовхуючись від нашого нормального світу, але як же далеко він, ідіот, відштовхнувся!..
Вона з відразою подивилася на вміст власної тарілки. Там лежав шмат грінки під часниковим соусом; пан Семироль, ніби на щось натякаючи, весь вечір підсовував їй часник і навіть з’їв сам кілька зубочків. А Ірену вже нудило від часникового запаху — мабуть, вона зненавидить його до скону...
(До речі, невідомо, коли це настане. Може, завтра...)
— Ну подумайте, Яне, — пробурмотіла вона, втомлено заплющуючи очі. — Хіба може вважатися нормальним світ... ну гаразд, МОДЕЛЬ... Де безневинну людину засуджують до страти за абсолютно жахливі злочини! Яких вона в житті ніяк не могла вчинити — з цілої низки причин... По-перше, вона ненавидить будь-яке насильство. По-друге, її не було не те що в цій країні — в цьому СВІТІ, бо впродовж цих десяти місяців, про які всі мені вуха протуркали... Я була у себе! В нормальному, реальному світі! Поза МОДЕЛЛЮ, чуєте?.. Я не могла вчинити всіх цих жахів, за які ви мене збираєтеся...
