Страта - Марина та Сергій Дяченко
Вона так різко поставила келих на край столу, що зламала тонку скляну ніжку.
— Ви не порізалися?
Вона подивилася на самотню червону краплю, що повзла по пальцю.
Швидко глянула на Семироля. Сховала палець під пахву:
— Ні-і-і... Це просто кров. Нічого.
Семироль відвів погляд:
— Та ви не турбуйтеся...
Ірена криво посміхнулася:
— Я не турбуюся... Це ВАМ треба турбуватися. Бо коли у пана Петера скінчиться енергія — а вона вже закінчується — весь цей... уся МОДЕЛЬ захлопнеться, як валіза. Разом із барвистими пагорбами, нікчемним правосуддям і... вампірами... До речі, ви в курсі, що вампірів у нормальному світі не буває? Це виверти збоченої фантазії. Скільки я перечитала, переглянула... усього такого... оті фільмики, деякі вельми цікаві... і чого там тільки нема... Але ТАКОГО! Ні, це тільки Анджей на це здатний... Продавати смертників вампірам на поживу — це ж... або він жалюгідний моделятор, або рідкісний мерзотник. І у нього марення...
Семироль уже сидів поруч, на канапі. Брови його болісно зійшлися над переніссям:
— Ірено... Мені здається, у вас марення. Раніше таке бувало? Ні?
— Та ні! — Ірена схлипнула. — Я врівно... важена спокійна людина... Тільки... якого дідька я піддалася на цю дешеву провокацію?! Полізла в чортову МОДЕЛЬ, як лисиця в ополонку... Дешева авантюра... Це через Анджея. Через нього!
— Тільки не хвилюйтеся, гаразд? Якщо це реактивний психоз... Це буває. Не хвилюйтеся. Спокійно. Так?
— Так, — сказала Ірена, заплющуючи очі. — Я абсолютно спокійна... І мені давно вже на все начхати...
* * *Вона прокинулася в темряві.
Лежала, не змінюючи пози — на спині, з витягнутими уздовж тіла руками.
Насилу зігнула затерплі ноги. Ковдри не було.
Холод... Сирість...
Темінь. Ледь відчутний запах цвілі.
Провела долонями по обличчю, грудях, животу. Спробувала розкинути руки ширше — і вперлася в дерев’яні стінки.
Сіпнулася. Вкрилася холодним потом. Ривком сіла.
Вона сиділа у довгому ящику, що звужувався в ногах. У труні... (Вона не закричала тільки тому, що на мить втратила голос.)
Ривок...
Труна зісковзнула з підвищення і загуркотіла, вдарившись об кам’яну підлогу. Ірена засичала від болю, виповзла з розколеної домовини, спіткнулась об віко, що потрапило під ноги, впала знову...
Неподалік сухо стукнуло щось. Неначе розчинилася від невидимої пружини скринька.
Ірена метнулася. Наткнулась на стіну — всуціль вологу і холодну — жодного натяку на двері.
Ірена забилася в куток.
Її розтрощена труна з атласною подушечкою валялася біля спорожнілого постаменту. Зате поруч — о жах! — на сусідньому постаменті повільно розкривалася інша...
Лягла на полірований край біла рука з довгими пещеними пальцями.
Віко відкинулося повністю, перетворивши труну на подобу розкритого контрабасового футляра.
Постать, що перебувала в його оксамитових надрах, неспішно підвелася.
— Перше, про що я фас попрошу — мужніфть і фпокій, — стишено проказав пан Семироль. (Йому важко було говорити — гострі ікла впирались у нижню губу, дістаючи до підборіддя.)
— Розслафтефь і жифіть фьогодніфнім днем...
Через край труни перекинулася нога в блискучому штиблеті.
— А-а-а!!!
Ірена кричала, збиваючи клубком простирадло.
За вікном проступали, ледь позначені світанням, силуети гір.
Ковдра в чистому підодіяльнику валялася на підлозі. На Ірені була нічна довга сорочка, насилу оговтавшись, вона сіла на ліжку, підібгала коліна до підборіддя.
Маленька чиста кімната. Відчинені віконниці. Теплий радіатор із червоним оком. Прозора карафа на нічному столику. Вода...
Ірена спрагло провела язиком по сухих губах.
— Ой...
Вода струмочком сочилась їй на груди і губилась у складках нічної сорочки.
Силуети гір проступали все виразніше, набували барв.
Зовсім як на тій турбазі, де вони з Анджеєм...
— О-ой...
Вона підібрала ковдру і накрилася з головою. Геть відгородитись — від кошмарів, від настирливих спогадів, від отих гір...
* * *— Учора ви трохи перебрали, Ірено...
Вона важко зітхнула.
— ...Але вам необхідно було розслабитися. Хіба ні?
Вона скривилася. Ранок обтяжився нудотним відразливим присмаком.
— ...Дивлячись на вас, важко припустити, що ви відзначаєтеся тягою до алкоголю... Раніше, гадаю, з вами такого не траплялось. Я вгадав?
— Яка різниця! — сказала вона роздратовано. — Та нехай би я була хоч і затята алкоголічка... Ви ж розписалися на папері, що прикінчите мене протягом трьох місяців. Ну так не тягніть зрештою! Чи це така розвага — доводити до сказу безневинну людину очікуванням
