Страта - Марина та Сергій Дяченко

розсудливі з гостей уже питали одне одного, чи не занадто далеко зайшов Анджей у своїй схильності до містифікацій. Аж тут у двері подзвонили, і Анджей, усе ще в жіночій сукні, але вже без перуки, в обнімку з п’яним товстуном з’явився вимагати виграну пляшку коньяку...

У Ірени волосся ставало дибки, коли вона згадувала ту вечірку. І думка про «виводок хлопчаків», із яких кожен був би схожий на батька, вже не видавалася їй такою привабливою...

Це не заважало їй проводжати тоскним поглядом сусідських малюків у яскравих комбінезончиках.

* * *

Решту дня вона провела в ліжку. Звичним порухом натягнувши ковдру до підборіддя, зчепивши пальці на грудях. Міркувала.

Коли гори у вікні вже зовсім примерхли, простягнула руку й увімкнула світильник. По кімнаті застрибали тіні від електричної свічки під неіснуючим вітром.

Занадто багато запитань.

І втома. А ще — думки про смерть як про давню знайому, з якою, одного разу здибавшись, доводиться кланятися все життя...

Потім у двері обережно постукали, і, конвульсивно здригнувшись, Ірена схопилася на ліжку:

— Хто там?!

— Я... — почувся приглушений голос Семироля. — Можна увійти?

Двері не зачинялися зсередини. А ніжка стільця, яку Ірена увіпхнула під ручку, випадала від найменшого поруху дверей...

Стілець із гуркотом упав на підлогу і, здається, в його витонченій конструкції щось тріснуло.

Семироль постояв на порозі. Потім переступив через стілець і причинив за собою двері.

— Увімкнути світло, Ірено?

— Так...

Вона заплющила очі. Прикрила очі долонею.

— Ви подумали?

— Так...

— Я міг би дати вам час до завтра — але, вірите, — мені самому не терпиться почути... Що ви вирішили?

Ірена відвела від обличчя долоню.

Семироль сидів на краю ліжка. Гладесенька шкіра, блискуче волосся, чисто поголені щоки (він знову нагадав їй Анджея — той теж умів ось так дивитися, поглядом виймаючи душу).

— Ви ж загнали мене у глухий кут, — сказала вона пошепки. — Не залишили... виходу. Якщо я скажу «ні», ви мене прикінчите...

— Обов’язково, — сказав він без посмішки.

— Нормальні люди, — вона посміхнулася — надто вже безглуздо прозвучало слово «нормальні». — Нормальні люди заводять собі сім’ю... дружину. І зі своєю дружиною плодять собі діток, скільки завгодно і скільки вийде...

— Он як? І якою ж ви бачите МОЮ дружину?

Семироль іронічно наголосив на слові «мою».

Ірена мовчала. Свого часу в неї на курсі половина дівчат мріяли вийти заміж за успішного адвоката. (Деякі з них, Ірена впевнена, не погребували б і «упирем».)

— У ролі моєї дружини, — Семироль продовжив, ніби читаючи її думки, — я бачу або дурепу, або цинічну стерву... Але ми ухилилися від теми. Ірено, що ви вирішили?

Вона зіщулилась, глибше ховаючись під ковдру. Опустила очі:

— Скажіть... навіщо вам потрібна ця дитина?

Він посміхнувся — уперше від початку бесіди:

— Я радий, що ви запитали. Ні, я справді радий...

— Навіщо вона вам?

— Відповідь вплине на ваше рішення?

Ірена відірвала погляд від складок на ковдрі. Підвела очі — який важкий, який болісний для неї отой погляд...

Семироль виждав паузу. Гмукнув, неуважно погладив паперовий згорток, що лежав у нього на колінах. Ірені чомусь здалося, що він не брехатиме (якщо дитина потрібна йому як донор, наприклад, для трансплантації).

— Не дивіться так, Ірено. Коли ви так дивитеся — ваші виразні сумні очі перетворюються на дзеркало. Ох і гидомирний, треба сказати, монстр у них відбивається... Невже я такий?!

Вона похнюпилась.

— Дитина потрібна мені, Ірено, щоб бути їй батьком. Щоб виростити її та виховати, а коли-небудь залишити їй усе це. — Семироль широким жестом обвів кімнату, маючи на увазі, очевидно, всю ферму і навіть гори за її огорожею. — І нехай мене розіб’є грець, якщо я збрехав вам. Параліч на триста років — уявляєте силу моєї клятви?

Вона мимоволі всміхнулася. Можливо, саме Анджей колись вселив у неї цей стереотип — коли чоловік не бреше, він мусить баламутити...

— Ви мені вірите?

— Так.

— Ще запитання?

— Чому саме я?

— Це складніше, — він знову погладив згорток. — Але поставте себе на моє місце... Сам народити дитину я, зі зрозумілих причин, не можу. Ерзац-матері відпадають відразу — ви собі уявляєте, як треба деградувати, щоб торгувати своїм тілом як інкубатором? За гроші?

Ірена невпевнено знизала плечима.

— Ідемо далі... Подруга? Віддана хатня робітниця? Але тут такий парадокс: якщо жінка відрікається від дитини з легкістю — значить, вона стерва і не годиться в матері. Прошу вибачення, я дуже серйозно до цього ставлюся. Гени... Спадкова схильність... Я