Страта - Марина та Сергій Дяченко
— Дуже, — сказала Ірена здригнувшись. — Вибачте за підозру. Ви НЕ підручний Семироля. Ви його особистий лікар.
— Нам би всім таке здоров’я, — сумовито проказав Нік. — Єдина медична послуга, яку я можу надати Яну, — це масаж... Ну, виключаючи травми, природно. Він регенерує, як... упир, але мав же хтось правильно скласти його кістки, коли він минулого року зламав руку на лижній трасі... Ірено, ви не бачили цю трасу! Ви багато втратили. Нормальну людину розмазало б по скелях за дві секунди...
«Нормальна людина...»
Ірена згадала про вечірню розмову. І вкотре — про злу думку, що з’явилася вранці.
— Ви чимось засмучені? — Нік акуратно поправив свій романтичний шарфик.
— «Нормальна людина», — пробурмотіла Ірена з гіркотою. — Ніку, для вас справді це нормально? Ось ви розмовляєте зі мною, засудженою за три вбивства... Ви ж усе про мене знаєте. І що я не винна — теж, мені здається, знаєте. І навіщо мене сюди привезли... І скільки засуджених привозили до мене... Ви все це знаєте. І розмовляєте, немов за чашкою кави?!
— До речі, я хочу кави, — усміхнувся Нік. — Не ображайтеся... Так, я трошки базіка. А ви така собі мовчунка... Ми — збалансована пара. Справді, я все про вас знаю. Я, уявіть собі, навіть читав колись ваші повісті, й читав із задоволенням... Я знаю, чому Ян вас не вбив. Знаю, навіщо ви йому знадобились. Адже я його консультував, коли він добув результати медекспертизи! Я ж йому перший давав згоду, попри ваш вік... Ірено, ви хочете кави? Я замовлю Сітові два горнятка, міцної, з шоколадом...
Ірена мовчки кивнула. Нік хутко вискочив, розпорядився, повернувся; Ірена все намагалася згадати: хто ж востаннє пригощав її кавою? Теж за якихось дивних обставин? Чи не пан (хай йому абищо) Петер?!
— Значить, у вас тут ціле підприємство... — мовила Ірена, коли Нік повернувся. — Щодо відбору... і подальшого використання... засуджених до смерті потенційних донорів, чи... матерів?
— Нічого подібного! — гаряче обурився Нік. — Ви — перша... І, я сподіваюся, єдина претендентка на цю нелегку роль. Ми зробимо все можливе, щоб зменшити ризик. Ніяких ускладнень чи несподіванок... Копія заведеної на вас медичної картки лежить у мене в столі. Та й сам я, між іншим, фахівець най-ви-що-ї кваліфікації...
Ірена згадала слова Семироля, це ж треба — майже слово в слово. Наче змовилися... Тільки один — адвокат, а інший, мабуть, акушер-гінеколог...
— Про що ви думаєте, Ірено?
Вона дивилася на рибок. Тільки зараз до неї дійшло, що вони несправжні. Пластмасові іграшки з магнітною начинкою — рибки, що в точності імітують рухи живих...
Вона глибоко втягнула повітря:
— Ніку... А що завадить вашому, гм, шефу (на цьому слові у неї вийшов якийсь саркастичний акцент) виконати вирок... ПІСЛЯ пологів? Чи відпустять мене... на волю... зовсім? Себто з отим рішенням суду?
Вона висловила прикру думку, і їй стало легше.
Нік перестав усміхатися. Помовчав. Задумливо поліз в акваріум, поворушив рибок, витягнув руку, струснувши на килим крапельки води:
— Ірено... Є речі, про які Ян не бреше. У нас із ним давня негласна домовленість: я не брешу йому, він не бреше мені. Якби він... ну, припустімо... хотів би... зауважте, я ж не кричу: «це цинічно!» і «як ви могли подумати?». У Яна це, може, й було б можливо... з іншою, наприклад, жінкою. Але якби він планував це зробити або хоча б замислювався про це... Я знав би неодмінно. Я навчився розуміти його. І він мені довіряє.
Нік замовк. Перевів подих:
— Якщо він обіцяв відпустити вас, Ірено, — то відпустить. Зробить так, аби ви могли спокійно і вільно жити далі. Все, як обіцяв... Він не бреше.
— А ВИ не брешете?
У двері постукали. Увійшов громило Сіт. Ні слова не кажучи, поставив на журнальний столик тацю з усім кавовим приладдям. І так само мовчки вийшов.
Ірена вдихнула запах кави. Беззвучно застогнала від насолоди, вдихнула ще, сьорбнула.
— І я не брешу, — чомусь сумно відгукнувся Нік. — Я не брехав навіть... приреченим пацієнтам. Ось як...
Ірена мовчки осушила горнятко до дна. Обережно поставила на місце. На грифельно-чорному тлі кавника химерно відбивались яскраві миготливі тіні магнітних рибок.
Діткливе запитання не зникло. Але стало дрібнішим і блідішим. Ірена знала, що, можливо, скоро позбудеться його зовсім...
Вона облизала з губ крупинки кавової гущі:
— Спасибі... За каву, я маю на увазі. Ну і... взагалі.
— На здоров’я, — Нік діловито витер руки серветкою. — Значить, так: теоретичні питання ми в основному з’ясували. Тепер переходимо до практичних... Сьогодні я заступаю на пост як ваш спостережний лікар. Ходімо...
До бібліотеки примикав маленький коридор із рядом м’яких стільців біля стіни. Нік знову забряжчав своїми ключами; Ірена принюхалася. Запах лікарні не став сильнішим, але й не зник.
— ...А ось і моє царство — кошмар дітлахів і цнотливих!
Ірена зупинилася на порозі. «Царство» було велике, стерильно-чисте і укомплектоване всім необхідним.
На будь-які випадки життя.
* * *— Це опік?
