Страта - Марина та Сергій Дяченко
Ірена кивнула, так і не встигнувши до кінця усвідомити його слів. Про все це вона ще подумає — згодом...
— ...І ось з’являєтеся ви. Я довго чекав... Адже смертні вироки виносять часто, але жінок серед засуджених не так уже й багато. І вони переважно або хворі, або розпусні, психічно понівечені... Я, чесно кажучи, злякався в якийсь момент, що і у вас... роздвоєння особистості, марення, бо наша психіатрична експертиза на багато речей дивиться крізь пальці... Коротше кажучи, отой ваш змодельований світ, Ірено, ваш «юнак із білим обличчям» ледь не коштував вам життя.
Вона придушила в собі бажання сховатися під ковдру. Як у дитинстві. Втекти від власного запізнілого страху.
— ...А ви, Ірено, за всіма параметрами... хіба що вік трохи... Було б вам років двадцять... не ображайтеся. Це було б ще краще.
— Я не ображаюся, — сказала вона механічно.
Судмедекспертиза... Вона постаралася стерти це з пам’яті, як поганий сон. Але зараз, ховаючись під ковдру, згадала, що серед тих, що оглядали її, був лікар, маніакально стурбований її здоров’ям і здатністю до дітонародження. Ніби не на смерть її споряджали, а в далекий космос, де вона мала заселити своїми нащадками одну-дві планети...
— Я відповів на ваше запитання, Ірено?
— Так...
— Чи будете питати ще?
— Але ж я «маніячка», — сказала вона, спиною втискаючись у пласку подушку. — А у маніяків... як ви собі думаєте: син вампіра і маніячки — він...
Семироль скривився. Обличчя його, до того благодушне, на мить зробилося втомленим і знервованим:
— Так. Я сподівався, що про це ви не запитаєте. Даремно, виходить, сподівався... Ну, та все одно. Перед тим, як надуматися на... слід обговорити і з’ясувати все. Дайте руку.
Вона забарилась — і простягнула з-під ковдри свою незвично худу, темну на білому тлі долоню. Семироль діловито, як лікар, хотів помацати пульс, та раптом міцно стиснув її пальці:
— Ірено, я знаю, що ви безневинні.
Вона кліпнула.
— Я знаю, що ви безневинні. Я не знав цього спочатку. Але позаяк я фахівець... а я фахівець, Ірено, найвищого класу... Провівши власне маленьке розслідування, зібравши про вас відомості й поспілкувавшись із вами, готовий заприсягтися будь чим, що ви не скоювали злочинів, за які вас засуджено...
Вона спробувала висмикнути руку, але його пальці міцно тримали:
— Вам зле. Ви гадаєте, що я вас підставив. Спочатку намітив собі жертву, протягнув через усі ці кола пекла... Це не зовсім так. Я не всесильний, за стінами цієї ферми я всього лише адвокат. І навіть я, Ірено, не зміг би... навряд чи довів би вашу невинність на тлі вашої феноменальної впертості. Де ви були оті десять місяців? Кому ви пообіцяли зберігати цю таємницю? Це не так уже й важливо для мене. Хоча, безумовно, цікаво для суду. Ні, не відповідайте... Тепер це не має значення. Я вважаю за краще не ризикувати... можливо, ви не знаєте, але я не маю права викупляти смертників, якщо на процесі був їхнім адвокатом. Якби вас засудили попри мої зусилля — ви загинули б, Ірено. А так ви будете жити.
Вона нарешті вирвалася. Сіла на ліжку, запнула на грудях халат:
— Ви брешете! Ви могли б мене врятувати!..
— Не брешу. Можливо, і міг би...
— Але навіть не намагалися... Ви навіть не подали знаку, що мені вірите!
— Зате тепер кажу: я вам вірю, Ірено. Ви безневинні. Подивіться-но сюди...
Він розгорнув нарешті згорток, що лежав у нього на колінах. І вона одразу впізнала обкладинку і перестала чинити опір. Сіренька непоказна обкладинка її першої авторської книжки...
— Ця річ, Ірено, виявилася не останнім аргументом... на користь мого рішення. І навіть ваш паралельний світ не зміг його, цей аргумент, завалити. Я розумію — нерви... шок... Ви — дуже вразлива істота... попри вашу зовнішню загальмованість. Ось вона, ця книжка... Перечитайте ще раз. Потім поговоримо.
* * *Звичайно ж, ніч вона провела без сну. Стрибало полум’я штучної свічки під ковпаком теплого абажура.
Вона бралася читати — і, переглянувши кілька рядків, щоразу знічено закривала книжку. Їй здавалося, що все це безнадійно слабко. Оті перші речі, зібрані під однією обкладинкою... Уже через рік після виходу цієї збірки вона стала її соромитись. Які щенячі, безпорадні розповіді... Юна сіренька, периферійна авторка...
Вона погладила книжку, як гладять убоге кошеня. Гидкувате, однак шкода...
А потім їй здалося, що обкладинка трохи інша, ніж це відбилося в її пам’яті. Неначе яскравіша, і стилізована квітка в правому верхньому куті мала бути синя, а не зелена. І — як зазвичай, коли виявлялася відмінність МОДЕЛІ від реального світу — її охопив ірраціональний страх. Вона сховала книжку під подушку і подолала спокусу витягти її знову.
Вона лежала на спині й заново прокручувала розмову з Семиролем (минуло вже
