Карта днів - Ренсом Ріггз
– Садовий сарайчик.
– Рівно о сьомій п’ятнадцять.
У мене в запасі було ще більше ніж година вільного часу.
Я швиденько майнув до своєї кімнати і поставив на програвач платівку «IV» гурту «Лед Зеппелін», яку зазвичай слухав, коли робив щось таке, що вимагало серйозної концентрації. Я забрався на ліжко з журналом мого дідуся, поклав його перед собою та почав читати.
Та не встиг я прочитати й сторінки, як у двері просунулася голова Емми. І я запросив її приєднатися до мене.
– Ні, дякую, – відповіла вона. – На сьогодні для мене Ейба Портмана було вже задосить, – і вона вийшла.
Журнал мав багато сотень сторінок, котрі охоплювали цілі десятиліття. Більшість записів відповідали формату того, який я читав у бункері: увага до деталей, свобода від емоцій і часте супроводження певною світлиною або якимось іншим візуальним доказом. Щоби прочитати все до кінця, мені знадобився би тиждень, отож, маючи у своєму розпорядженні тільки годину, я міг лише проглянути все «по діагоналі». Але цього було достатньо, щоб ознайомитися хоча б у загальних рисах із діяльністю Ейба в Америці.
Зазвичай він працював сам, але не завжди. У деяких записах часто згадувалися й інші «оперативники», котрих було пойменовано тільки літерами англійського алфавіту – Еф, Пі, Ві. Але найчастіше Ейч.
Ейч був тим чоловіком, із котрим колись бачився мій батько, якщо його частково витертій пам’яті можна було вірити. Якщо Ейб довіряв Ейчеві настільки, що представив йому свого сина, то він, напевне, дуже його цінував. То ким же був Ейч? Якою була структура їхньої організації? Хто призначав їхні місії? Усяка нова інформація породжувала з дюжину нових запитань.
У перші дні їхня робота була зосереджена майже винятково на пошуку та знищенні порожняків. Але з роками щораз більше та більше місій присвячувалися пошуку та порятунку дивних дітей. Що, безумовно, було пречудовим фактом, якби слова Бронвін не породили в моїй голові питання: а хіба це не робота імбрин? Чи, може, існувало щось таке, що заважало американським імбринам робити це?
Щось було не так із ними?
Записи почались у 1953 році і раптово перервалися в 1985-му. Чому вони перервалися? Чи, може, десь був іще один журнал, якого я поки не знайшов? Чи Ейб вийшов із гри в 1985-му? Чи щось іще сталося?
Після години такого читання я вже мав кілька нових відповідей і ще більше нових запитань. І найпершим із них було: чи хтось десь іще робив таку роботу? Чи могла й досі десь бути ще якась група мисливців на порожняків, котра боролася з монстрами та рятувала дивних? Якщо це так, то я б дуже хотів її знайти. Я хотів би стати її частиною та використовувати свій дар для продовження справи мого діда тут, у Америці. Урешті-решт, можливо, цього він і хотів! Так, він ховав свої секрети від мене під замóк, але ж ключем до того замка він зробив ім’я, яким мене називав. Просто він надто рано помер, не встигнувши мені розповісти всього.
Отже, насамперед, щоб отримати відповіді на свої запитання, я мав би знайти єдину людину у світі, яка, імовірно, знала всі секрети Ейба.
Я мав би знайти Ейча.
В очікуванні пані Сапсан ми тинялися по всьому периметру заднього двору. Була сьома дванадцять, і небо вже майже повністю почорніло. Я все поглядав на садовий сарайчик, на цю занедбану хатинку, ґратчасту дерев’яну конструкцію, яка стояла впритул до олеандрового живоплоту. Садову фазу свого життя моя мати пройшла кілька років тому, тож зараз цей сарайчик був просто притулком для бур’янів і павуків.
І от, рівно о сьомій п’ятнадцять, у повітрі пролунав електростатичний розряд, котрий ми одразу відчули на собі – він змусив Горація «ухнути», а довге волосся Клер піднялося й стало дибки, – а потім сарайчик засвітився зсередини. Це був короткий яскравий спалах, і сотні отворів у ґратчастих стінах, перш ніж почорніти знову, на мить стали білими. А потім ізсередини ми почули голос пані Сапсан.
– А ось і ми! – і, широко ступаючи, вона вийшла на траву. – А-ах! – вигукнула вона, вдихнувши на повні груди. – Як же подобається мені така година! – Вона глянула на всіх нас: – Вибачте, я спізнилася.
– Менш ніж на тридцять секунд, – сказав Горацій.
– Пане Портман, ви дещо збентежені.
– Я не дуже догнав, що тут сталося, – відповів я. – І де ви були. І… як?
– Це, – вона показала на сарайчик, – часова петля.
Я перевів погляд із неї на сарай:
– У моєму дворі була петля?
– Не була, а є. Я створила її сьогодні по обіді.
– Це ж кишенькова петля, – озвався Мілард. – Пані Сапсан, це пречудово! Я не думав, що Рада схвалює створення нових таких.
– Тільки цієї і тільки сьогодні, – сказала вона, широко усміхаючись від гордості.
– І навіщо ж вам петля із сьогоднішнього пообіддя? – спитав я.
– У кишеньковій петлі головне не час, який ти закільцьовуєш. Її перевагою є її надзвичайно маленький розмір, що робить її дуже простою для утримання. На відміну від звичайної часової петлі, цю треба перезаписувати тільки раз чи два на місяць, а не щодня.
При цих словах усі розцвіли веселими усмішками та стали збуджено переглядатися між собою, тільки я все ще був розгублений.
– Але що хорошого в петлі розміром із садовий сарай?
– Нічого як щодо сховища. Але такі петлі вкрай корисні як портали. – Вона опустила руку до кишені свого плаття та витягла звідти невеличкий латунний предмет, схожий на величеньку рушничну кулю зі зробленими в ній боковими отворами. – Із таким човником – це ще один із геніальних винаходів мого брата Бентама – я можу прошити цю петлю у зворотному напрямку та опинитися в його Панконтурконі. І вуаля! У нас є двері до Диявольського Акра.
– Прямо тут, – промовив я. – На задньому дворі.
– Ти не зобов’язаний приймати мої слова на віру, – сказала вона, випроставши руку в напрямку садового сарайчика. – Просто сходи´ і сам подивись.
Я зробив крок у той бік.
Текст предоставлен ООО «ЛитРес».
Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию на ЛитРес.
Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим