Карта днів - Ренсом Ріггз
Як мало тут усе змінилося. Ось такий (а може, і той) самий охоронець махає нам крізь ворота, а його обличчя через сонцезахисний крем на ньому здається блідим, наче в примари. Ось будинки, а перед ними скрізь однаково завмерли гномики на подвір’ях, пластмасові фламінго та іржаві поштові скриньки у формі риби – просто палітра вицвілих пастелей. Ось такі ж самі різкі тіні-примари повільно крутять педалі своїх ортопедичних триколісних велосипедів між шафлборд-кортом14 і громадським центром. Неначе це місце також застрягло в часовій петлі. Може, саме це і сподобалося тут моєму дідові.
– Однозначно, непримітне місце, – сказав Мілард. – Ніхто не подумав би, що тут живе відомий мисливець на порожняків, це однозначно.
– Я впевнена, це було навмисне так, – сказала Емма. – Ейб мав жити непримітно.
– Навіть якщо так, я очікував чогось більш грандіозного.
– А я думаю, це так мило, – сказала Олівія. – Маленькі будиночки йдуть уряд. Мені просто шкода, що так багато років ми все збиралися відвідати Ейба, а змогли зробити це лиш тоді, коли його вже немає тут, щоб привітати нас.
– Олівіє! – шикнула Бронвін.
Олівія глянула на Емму і спохмурніла.
– Зі мною все добре, – сказала Емма підкреслено байдуже. Але коли я зустрівся з нею поглядом у дзеркалі заднього огляду, вона швидко відвела очі вбік.
Я запитав себе, а чи не була реальною причиною, з якої вона захотіла приїхати сюди, спроба довести щось мені – що в неї з моїм дідом уже все, що старі рани вже не болять?
Потім я звернув за ріг, і ось нарешті він – непримітний, наче коробка з-під взуття, будинок у самісінькому кінці зарослого бур’яном сліпого провулка. У провулку Ранньої Пташки будинки були дещо занедбаними – більшість сусідів зазвичай літо проводили десь на півночі, – але Ейбів виглядав іще гірше: його газон пішов у насіння, а жовта облямівка уздовж лінії покрівлі почала лущитися та облазити. Коли з настанням осені сусіди Ейба повернуться, вони дізнаються, що він покинув їх назавжди.
– Ну, це тут, – сказав я, заїжджаючи в під’їзну алею. – Просто звичайний будинок.
– Як довго він тут жив? – спитала Бронвін.
Я збирався вже відповісти, але мене відволікло щось незвичне, що до цього моменту проходило повз мою увагу: увіткнута в траву табличка «ПРОДАЄТЬСЯ». Я вийшов, пройшовся двором, витягнув оту табличку із землі та й закинув її до стічної канави.
І ніхто мені про це не казав! Авжеж, не казали: я впав би в істерику, а мої батьки не хотіли мати з нею справи. Мої почуття були надто складною штукою.
Іззаду підійшла Емма:
– Ти в порядку?
– Я мав би спитати тебе про це, – відповів я.
– Я в порядку, – сказала вона. – Це ж просто дім. Правда?
– Правда, – відповів я. – Але чому мене так непокоїть, що мої батьки продають його?
Вона обняла мене зі спини:
– Ти не повинен виправдовуватись. Я все розумію.
– Дякую. І я цілком зрозумію, якщо колись ти захочеш від мене піти. Тільки скажи.
– Зі мною все буде добре, – сказала вона. А потім додала тихіше: – Але дякую.
Раптом позад нас почалась якась метушня, і ми повернулися та побачили Бронвін і Олівію, котрі стояли біля багажника машини.
– У багажнику хтось є! – закричала Бронвін.
Ми підбігли. Я почув, як хтось кричав приглушеним голосом. Я натис кнопку на брелоку для ключів, і багажник відчинився. Звідти вискочив Єнох.
– Єноху! – вигукнула Емма.
– Що, в біса, ти тут робиш? – спитав я.
– Ви реально думали, що я дам вам піти без мене? – Він закліпав від несподівано яскравого для нього сонячного світла. – Ви помиляєтесь!
– Твій розум… – сказав Мілард. – Інколи він просто не піддається логіці.
– Так, мій неперевершений розум багатьох заставав зненацька. – Єнох виліз на під’їзну алею, потім збентежено роззирнувся: – Стоп. Це не магазин одягу.
– Боже, він правда неперевершений, – прокоментував Мілард.
– Це будинок Ейба, – сказала Бронвін.
Єнохів рот відкрився.
– Що?! – Він здивовано глянув на Емму: – І чия це була ідея?
– Моя, – відповів я, сподіваючись закінчити незручну розмову, перш ніж вона почнеться.
– Ми тут, щоб віддати Ейбові належну шану, – сказала Бронвін.
– Ну, як скажете, – погодився Єнох.
Я не брав ключа від будинку, але це не мало значення. У городі був запасний, захований під мушлею, і тільки дідусь Портман та я знали про нього. І щось приємне було в тому, щоб віднайти його саме там, де він мав бути. За якусь мить я відімкнув вхідні двері, і ми зайшли усередину.
Кондиціонер, імовірно, було вимкнуто більшу частину літа, і повітря в будинку було гарячим та спертим. Але гіршим за задушливий жар був стан самого житла. Одяг і папери було звалено в неоднакові купи на підлозі, різноманітне хатнє начиння лежало безладно розкидане на кухонних столиках, а з піраміди сміттєвих мішків, звалених у кутку, висипалося сміття. Мій батько та моя тітка так і не закінчили сортувати речі дідуся Портмана. Тато остаточно відмовився від цього задуму (і від будинку, здається, теж), коли ми поїхали до Уельсу. Він увіткнув у землю перед будинком табличку «ПРОДАЄТЬСЯ», сподіваючись, що хтось інший зможе доробити цю роботу за нього. Усе навколо виглядало не як будинок шановного літнього чоловіка, а як склад Армії Спасіння15 після обшуку. І мене залила хвиля сорому. Я мимоволі почав вибачатися перед друзями, намагаючись одночасно щось пояснити їм та навести хоч якийсь лад у домі, наче я міг приховати від них те, що вони все одно вже побачили.
– Чорт, – сказав Єнох, клацнувши язиком, коли роззирнувся навколо, – напевне, в останні свої дні він мав реальні фінансові проблеми.
– Ні… ніколи… ніколи так не було, – сказав я, затинаючись та вигрібаючи старі журнали з Ейбового крісла. – Принаймні поки він був живий…
– Джейкобе, стій, – озвалася Емма.
– Народе, ви б не могли вийти на хвилинку надвір, поки я тут усе зроблю?
– Джейкобе! –
