Карта днів - Ренсом Ріггз

болісні спогади лише розсіювали мою увагу. Я завжди вважав себе ближчим до Ейба, ніж усі інші. То як же так сталося, що він ніколи не згадував про секретні дверцята в підлозі свого кабінету? Він більш ніж половину свого життя прожив, від усіх шифруючись, і не зробив жодної реальної спроби поділитися цим секретом зі мною. Авжеж, він розповідав мені всякі історії, що були схожими на казки, та показував навіть кілька старих фотографій, але він мені так і не відкрив ніколи й нічого. Я б ніколи не засумнівався в його розповідях, якби він доклав трохи більше зусиль, щоб довести їхню справжність, – наприклад, якби показав мені секретні дверцята до своєї секретної кімнати.

На відміну від мого батька, я хотів повірити.

Невже він реально був настільки уражений моїм скептицизмом, який змусив його відмовитися від будь-якого плану розповісти мені все? Я ніяк не міг у це повірити. Якби він був щиро розповів мені всю правду, я охороняв би його секрети ціною власного життя. Думаю, врешті-решт, він не хотів, щоб я щось знав, просто тому, що не довіряв мені. І ось тепер я тут намагаюся відгадати комбінацію на дверцятах, про які він мені ніколи не розповідав і за якими були секрети, котрі він ніколи не збирався мені відкривати.

То чому це має мене турбувати?

– Я не маю жодних ідей, – сказав я і встав.

– Ти здаєшся? – спитала Емма.

– Хтозна, – відповів я. – Можливо, це просто льох.

– Ти ж знаєш, що ні.

Я здвигнув плечима:

– Моя бабуся до зберігання фруктів ставилася вельми серйозно.

Єнох зітхнув і мовив роздратовано:

– Схоже, ти щось приховуєш від нас.

– Що? – спитав я, повернувшись до нього.

– Я думаю, ти знаєш код, але хочеш лишити Ейбові секрети собі. Хоча це ми знайшли дверцята.

Я насупився та зробив крок до нього. Бронвін стала між нами:

– Джейкобе, заспокойся! Єноху, заткнись! Так не допоможеш.

Я показав йому середній палець.

– А-ах, кого хвилює, що там у запорошеній старій Ейбовій норі в землі, – сказав Єнох та засміявся. – Напевне, це всього лиш тисяча старих любовних листів від Емми.

Тепер уже Емма показала йому середній палець.

– Чи, може, вівтар із великою її світлиною та свічками навколо… – і він удавано радісно заляскав у долоні. – О, це було б так незручно для вас обох!

– Підійди-но сюди, щоб я могла підсмалити тобі брови, – сказала Емма.

– Не звертай на нього уваги, – мовив я.

Тримаючи руки в кишенях, ми з нею відійшли до виходу. Він дістав нас обох.

– Я нічого не приховую, – тихо сказав я. – Я реально не знаю коду.

– Я вірю, – відповіла вона і торкнулася моєї руки. – Я от подумала… Може, то й не номер.

– Але ж панель цифрова.

– Може, то слово. Глянь сам, на клавішах крім чисел є і літери.

Я підійшов до дверцят і глянув. Вона казала правду: кожна цифрова клавіша мала ще й по три літери під нею, наче кнопки на телефоні.

– Чи було якесь слово, яке б означало щось для вас обох? – спитала вона.

– «Е-м-м-а»? – знову встряв Єнох.

Я повернувся до нього.

– Богом клянуся, Єноху… – Бронвін підняла його та кинула через плече.

– Гей! Облиш мене!

– У тебе тайм-аут, – відповіла Бронвін та повела його геть із кімнати, хоча той пручався і скиглив.

– Як я вже казала, – промовила Емма, – це якийсь секрет, який був поміж вами двома. Щось, відоме тільки вам двом.

Я на мить задумався, а потім опустився на коліна біля люка. Спершу я спробував імена – моє, Ейба, Емми, – але облом. А тоді, просто зі злості, я набрав слово «д-и-в-н-и-й».

Ні. Це надто очевидно.

– Знаєте, це може бути навіть іншою мовою, – подав голос Мілард. – Ейб розмовляв також і польською.

– Тоді, напевне, усе це може затягнутися до ранку, – сказала Емма.

Але мій мозок уже загудів на повну. Польською! Так, він розмовляв нею інколи і переважно сам із собою. Він ніколи не навчав мене цієї мови, окрім одного слова. «Тиґриску» – ім’я, яке дають домашнім улюбленцям і на яке він часто до мене звертався. Це означало «Тигриську».

Я набрав його.

Тумблери всередині замкá відчинилися з гучним «клац!».

Свята хрінь.

***

Дверцята відчинилися, щоб явити нам драбину, яка вела в пітьму. Я поставив ногу на першу щаблину.

– Побажайте мені удачі, – сказав я.

– Дай спершу я, – зупинила мене Емма. Вона розкрила долоню, і з’явилось полум’я.

– Це маю бути я, – відказав я. – Якщо там зачаїлося щось злобне, я хочу, щоб мене з’їли першим.

– Як по-лицарськи, – прокоментував Мілард.

Я зробив десять кроків униз і став на бетонну долівку. Тут було прохолодніше, ніж у будинку, – десь градусів на десять-п’ятнадцять.

Переді мною була повна пітьма. Я дістав свій телефон і посвітив ним навколо себе. Світло було достатнім, щоб я побачив стіни – нерівний, сірий бетон. Це був тунель: клаустрофобічно вузький і настільки низький, що мені довелося зігнутись. Світла мого телефона все ж не вистачало, щоби побачити, що там було попереду чи як далеко прокладено тунель.

– Ну? – покликала Емма.

– Жодних монстрів! – гукнув я. – Але мені б не завадило більше світла!

От і все лицарство.

– Зараз буду! – гукнула Емма.

– Ми теж! – почувся голос Олівії.

І тільки тоді, коли я вже чекав, як мої друзі спустяться, мене раптом приголомшила думка – мій дідусь наперед призначив мені віднайти це місце!

«Тиґриску». Це було наче хлібні крихти в лісі з відомої казки. Так само, як і поштова листівка від пані Сапсан, що її він засунув у той томик Емерсона17.

А тим часом Емма спустилася і запалила полум’я в руці.

– Ну-у, – сказала вона, дивлячись у тунель попереду, – без сумніву, це не льох.

Вона підморгнула мені, і я вишкірився у відповідь. Вона здавалася такою крутою та зібраною, але я був майже впевнений, що то була маска; напевне, кожен нерв у ній бринів у ту мить, як і в мені.

– Можна мені спуститись? – із кімнати зверху озвався Єнох. – Чи я маю бути покараний за почуття гумору?

Бронвін щойно досягла нижньої частини драбини.

– Стій, де стоїш! – гукнула вона. – На випадок, якщо хтось прийде, ми не хочемо, щоб нас заскочили зненацька!

– На випадок, якщо хто прийде?