Карта днів - Ренсом Ріггз

– Я скоро, – сказав я. – Він не жив так. Клянусь.

– Знаю, – мовила Емма. – Ейб навіть не снідав без чистої сорочки з комірцем.

– Саме так, – відповів я. – Тож…

– Ми хочемо допомогти.

Обличчя Єноха витягнулося:

– Ми хочемо?

– Так! – вигукнула Олівія. – Ми всі в ділі!

– Я згодна, – сказала Бронвін. – Не слід усе тут залишати так.

– А чому ні? – спитав Єнох. – Ейб мертвий. Кого хвилює, чи його будинок чистий?

– Нас хвилює, – відповів Мілард, і Єнох спіткнувся, наче той його штовхнув. – І якщо ти не збираєшся допомагати, то піди й залізь знову в багажник!

– Так! – вигукнула Олівія.

– Не треба насильства, друзяки. – Єнох схопив віник у кутку і закружляв із ним по підлозі. – Дивіться, я в грі. Вжик-вжик!

Емма ляснула в долоні:

– То зробімо з цього місця цукерку!

І ми швиденько стали до роботи. Емма взяла командування на себе, віддаючи накази, наче сержант-інструктор, що допомогло їй, як я думаю, відволіктися від болісних спогадів.

– Книги на полиці! Одяг – у шафи! Сміття – у бачки!

Бронвін однією рукою підняла крісло Ейба над головою:

– Куди його?

Ми повитирали пилюку та попідмітали підлогу. Ми повідчиняли вікна, щоб запустити свіже повітря. Бронвін повиносила килими, що кожен був завбільшки з кімнату, на подвір’я та повибивала з них пил – сама. Навіть Єноха, схоже, ця робота перестала обтяжувати, щойно ми ввійшли в потрібний ритм. Усе навколо було вкрите пилом та брудом: і наші руки, і наш одяг, і наше волосся. Але ніхто не ремствував.

Коли ми працювали, я всюди наче бачив примарні óбрази мого діда. То він ніби у своєму картатому кріслі читав один зі своїх шпигунських романів. То начебто його силует показався був навпроти вікна у вітальні, звідки мій дід зазвичай просто, бувало, дивився… за поштарем, як він казав, а потім чувся його приглушений сміх. То ось він начебто схилився над баночкою польської тушонки на кухні, викладаючи її на тарілку, а заразом розповідаючи мені якісь історії. То ось на великому креслярському столі, котрий він тримав у гаражі, він разом зі мною малює географічні карти в пообідню літню пору, і тільки кнопки канцелярські повсюди та безкінечна дідова розповідь. «Куди має текти ріка?» – бувало, запитував він, вручаючи мені синій маркер. «А що з містом?» І тільки сиві волосинки, наче кучері диму, в’ються над його головою. «А може, краще так?» – запитував він, ведучи моєю рукою трохи туди чи сюди.

Коли ми із друзями закінчили, то вийшли на ланаї16, щоб освіжитися під легким бризом та повитирати спітнілі лоби. Звісно, Єнох казав правду: нікого насправді не хвилювало, чи цю роботу виконає хтось.

Це був жест – даремний, але дуже важливий. Друзі Ейба не змогли побувати на його похороні, тож прибирання його дому стало свого роду їхнім прощанням.

– Ви, народе, не повинні були цього робити, – сказав я.

– Знаємо, – відповіла Бронвін. – Але це було добре.

Вона потягнула за кільце та відкрила содову, яку ми знайшли в холодильнику, зробила великий ковток, задоволено зригнула та передала баночку Еммі.

– Мені шкода лиш, що інших тут не було, – зауважила Емма, роблячи невеличкий ковток. – Ми повинні привезти їх пізніше, щоб вони теж це побачили.

– А ми ще не закінчили? – спитав Єнох, і в голосі його пролунало величезне розчарування.

– З будинком усе, – відповів я. – Якщо не хочеш поприбирати у дворі, звісно.

– А як щодо оперативного штабу? – поцікавився Мілард.

– Як щодо чого?

– Ну, знаєте, то таке місце, де Ейб планував атаки проти порожняків, отримував закодовані повідомлення від інших мисливців тощо… Напевне, він мав його.

– Він, е-е… Ні, він не мав.

– Можливо, він не розповів тобі, – сказав Єнох. – Імовірно, у штабі було повно всякої цілком таємної фігні, а ти був іще надто маленьким і тупеньким, щоб зрозуміти.

– Я впевнений, що, якби в Ейба був оперативний штаб, Джейкоб знав би, – сказала Емма.

– Так, – погодився я. Хоча і не був таким упевненим. Я й досі залишався все тим же малюком, котрий після того, як мій дідусь розповів був мені правду про дивних, дозволив шкільним задиракам переконати себе, що то все казка. І тоді ж таки я просто в обличчя назвав його брехуном, що, як я знаю, завдало болю його почуттям. Так що, можливо, він і не довірив би мені таку таємницю, тому що я не довіряв йому. Але загалом, якщо подумати, – як можна заховати щось на кшталт оперативного штабу в такому маленькому будиночку?

– А як щодо підвалу? – спитала Бронвін. – Ейб, напевне, мав укріплений підвал, котрий захищав від атак порожняків.

– Якби він мав таке місце, – сказав я, відчуваючи певне роздратування, – то його не вбив би порожняк, чи не так?

Бронвін виглядала ображеною. Якусь мить тривало ніякове мовчання.

– Джейкобе? – відважилася озватись Олівія. – Це те, що я думаю?

Вона стояла біля сітчастих дверей, що вели на заднє подвір’я, а її рука повільно сковзала вниз уздовж довгої рваної рани у дверній сітці, краї котрої коливалися від вітру.

Я відчув новий спалах гніву щодо батька. Чому він не полагодив сітку або не зірвав зовсім? Чому вона й досі висіла там, наче речовий доказ на місці скоєння злочину?

– Так. Ось тут і зайшов порожняк, – відповів я. – Але все відбулось не тут. Я знайшов дідуся… – я показав на ліс, – он там.

Олівія і Бронвін обмінялися важкими поглядами. Емма дивилася в землю, і її щоки були блідими. Можливо, усе це, врешті-решт, було для неї занадто.

– Там нема на що дивитись, реально. Лише кущі і все таке, – сказав я. – І я не знаю, чи знову знайду точне місце. Узагалі.

Брехня. Я міг би знайти його із зав’язаними очима.

– Якби ти постарався, – мовила Емма, дивлячись мені в очі. Її обличчя було спокійне, а брови нахмурені. – Мені треба побачити те місце, де все сталося.

У високій, по коліно, траві я провів їх аж до узлісся, а потім ми заглибились у похмурий бір. Я показав їм, як пробиратися крізь колючий підлісок, щоб вони не порізались об пилкоподібні карликові пальми чи не заплуталися в заростях ліан, і як визначати та обходити ті місця, де в