Буря Мечів - Джордж Мартін
Санса нарешті стягнула сіточку, і її довгі золотисто-каштанові коси впали на спину й розсипалися по плечах. З пальців звисало срібне павутиння: тоненький метал м’яко поблискував, а камінці в місячному світлі здавалися чорними. Чорні аметисти з Ашаю. Одного бракувало. Санса піднесла сіточку до очей, щоб роздивитися краще. У гнізді, з якого випав камінець, лишилася темна плямка.
Знагла Сансу охопив жах. Серце закалатало в ребра, й на мить вона затамувала подих. «Чого я так перелякалася, це ж тільки аметист, чорний аметиста з Ашаю, не більше. Він просто слабко тримався, оце й усе. Слабко тримався й випав, і зараз десь валяється у тронній залі, або у дворі, якщо тільки...»
Сер Донтос казав, що її сіточка до волосся чарівна, вона — її перепустка додому. Він казав, що Санса має вдягнути її сьогодні на весілля Джофрі. Срібна канитель міцно натягнулася на кісточках пальців. Великий палець тер порожнє гніздо, де колись був камінець. Санса намагалася зупинитися, але руки були мов чужі. Палець тягнувся до порожнього гнізда, як язик тягнеться до дірки від зуба. Що це за чари? Король мертвий — лихий король, який тисячу років тому був її галантним королевичем. «Якщо Донтос збрехав про сіточку, чи не збрехав він і про все решту? А що як він не прийде? Що як не буде ні корабля, ні човна на ріці, ні втечі?» Що ж тоді буде з нею?
Долинуло слабеньке шарудіння листя, і Санса заховала сіточку глибоко в кишеню плаща.
— Хто тут? — скрикнула вона.— Хто це?
Богопраліс стояв туманний і темний, а дзвони калатали, проводжаючи Джофа в могилу.
— Я,— видибав з-під дерев п’яний сер Донтос, ледь тримаючись на ногах. Він ухопив її за руку, щоб не впасти.— Люба Джонкіл, я прийшов. Ваш Флоріян прийшов, не бійтеся.
Санса відсахнулася від нього.
— Ви сказали, я маю надіти сіточку. Срібну сіточку з... що то були за камінці?
— Аметисти. Чорні аметисти з Ашаю, міледі.
— Це не аметисти. Ні? Ні? Ви збрехали.
— Чорні аметисти,— запевнив він.— Вони чарівні.
— Вони вбивчі!
— Тихше, міледі, тихше! Ніякого вбивства не було. Він вдавився голубиним пирогом,— Донтос здушено засміявся.— Ох і смачний був пиріг! А тут — срібло й камінці, ось і все, срібло й камінці й чари.
Дзвони калатали, а вітер сичав так само, як Джофрі, коли намагався вдихнути.
— Ви його отруїли. Ви. Взяли камінець з мого волосся...
— Циць, ви нас погубите! Нічого я не робив. Ходімо, нам треба йти, вас шукають. Вашого чоловіка арештували.
— Тиріона? — вражено перепитала Санса.
— А у вас є інший чоловік? Куця, карлика-дядька, бо вона думає, що це він зробив,— Донтос ухопив її за руку й потягнув.— Сюди, нам слід іти, хутчій, не бійтеся.
Санса, не чинячи опору, пішла за ним. «Я терпіти не можу жіночих плачів»,— сказав колись Джофрі, й от нині єдина жінка, яка плаче, то його мати. У казках старої Нан бабаї знали чари, які могли сповнити бажання. «А я бажала його смерті?» — подумала Санса — й аж тоді згадала, що вона занадто доросла, щоб вірити в бабаїв.
— Тиріон його отруїв?
Її чоловік-карлик ненавидів небожа, це вона знала. Та чи міг він і справді його вбити? «А він знав про мою сіточку, про чорні аметисти? Він подав Джофу вино». Та як можна змусити людину задихнутися, кинувши їй у вино аметист? «Якщо це зробив Тиріон, усі подумають, що я теж замішана»,— перелякано збагнула вона. Та і як інакше? Вони-бо чоловік і дружина, та ще й Джоф стратив її батька і глузував з неї через братову смерть. «Одне тіло, одне серце, одна душа».
— Тихше, люба,— мовив Донтос.— Коли вийдемо з богопралісу — ні звуку! Натягніть каптур і сховайте обличчя.
Санса, кивнувши, так і зробила.
Він був такий п’янючий, що час до часу доводилося підставляти йому руку, щоб не впав. На тому кінці міста теленькали дзвони, й до них приєднувалися ще і ще. Санса, похиливши голову, трималася в тіні, ззаду за Донтосом. Спускаючись серпантином сходів, Донтос спіткнувся, упав навколішки й виблював. «Бідолашний мій Флоріян»,— подумала Санса, коли він витирав рота широким рукавом. «Вдягнися у щось темне»,— сказав він їй, а от сам під коричневим плащем був у старому своєму сюрко — червоні й рожеві смуги, а поверх — чорний щит з трьома золотими коронами: герб дому Голардів.
— Чому ви в цьому сюрко? Джоф постановив скарати вас на горло, якщо вас побачать знову в лицарському вбранні, він... о!
Накази Джофа вже не мали жодного значення.
— Хотілося побути лицарем. Принаймні сьогодні,— Донтос підвівся на ноги й узяв її за руку.— Ходімо. Тихо, нічого не питайте.
Вони спустилися крученими сходами, перетнули маленький глибокий двір. Сер Донтос відчинив важкі двері й запалив тонку свічку. Вони опинились у довгій галереї. Під стінами стояли порожні обладунки, темні й запилені, з лускатими гребенями на шоломах, які спускалися аж на спину. Коли Санса з Донтосом квапливо проходили повз, у світлі свічки лускаті тіні розтягувалися й викривлювалися. «Порожні лицарі перевтілюються в драконів»,— подумала Санса.
Ще одні сходи привели їх до дубових дверей, окутих залізом.
— Тримайтеся, моя Джонкіл, ми майже прийшли.
Коли Донтос підняв засув і відчинив двері, Санса відчула на обличчі холодний вітерець. Подолавши дванадцять футів муру, вона опинилася за межами замку — стояла на верхівці скелі. Внизу виднілася ріка, вгорі — небо, однаково чорні.
— Нам треба спуститися вниз,— мовив Донтос.— Там чекає людина в човні, яка доправить нас на корабель.
— Я впаду.
Бран упав, а він-бо любив лазити.
— Ні, не впадете. Тут є наче як драбина — таємна драбина, висічена в камені. Ось попробуйте, міледі,— він разом з нею опустився навколішки та змусив її перехилитися через край, довго водив її рукою, поки вона не відчула такий собі щабель, вирізаний у скелі.— Не гірше за східці.
Навіть так донизу було дуже далеко.
— Я не
