Буря Мечів - Джордж Мартін

змінювали одна одну з разючою щедрістю, підживлювані цілим потоком вина й елю. Гейміш пішов, а його місце посів невеличкий підстаркуватий ведмедик, який незграбно танцював під сопілки й барабани, поки весільні гості їли пструга, запеченого в товченому мигдалі. Сновида видерся на свої диби й почав гасати навколо столів за неймовірно тлустим блазнем лорда Тайрела на прізвисько Маслозад, а лорди й леді скуштували смажену чаплю й пироги з сиром і цибулею. Пентоські акробати виконували «колеса» та стійки на руках, балансували з тарелями на босих ногах, видиралися одне одному на плечі, будуючи піраміду. Цей виступ проходив під крабів, зварених із вогняними східними присмаками, під рублену баранину, тушковану в мигдалевому молоці з морквою, цибулею й родзинками, яка подавалася в хлібній мисці, і під гарячі, щойно з печі рибні пироги, які аж пальці обпікали.

Герольди оголосили нового співця — Колліо Квейніса Тайроського, який мав полум’яну бороду й саме такий кумедний акцент, як Саймон і попереджав. Колліо почав зі свого варіанту «Танку драконів», хоча пісня ця була написана на два голоси — чоловічий і жіночий. Тиріон витримав її за допомогою подвійної порції куріпки з медом та імбиром і кількох келихів вина. Нав’язлива балада про двох присмертних коханців на порозі Руїни Валірії, може, сподобалась би присутнім більше, якби Колліо не заспівав її валірійською мовою, якої гості переважно не знали. Але «Бесса буфетниця» своїм сороміцьким текстом таки завоювала публіку. Подали павичів у власному пір’ї, запечених цілком і начинених фініками, а Колліо, покликавши барабанщика, низько вклонився лорду Тайвіну й завів «У Кастамері дощ».

«Якщо доведеться вислухати це сім разів, мабуть, спущуся на Блошине Дно й вибачуся перед масною мискою». Тиріон обернувся до дружини.

— То хто тобі сподобався більше?

— Мілорде? — закліпала Санса.

— Зі співців. Хто тобі сподобався більше?

— Я... перепрошую, мілорде, я не слухала.

Вона і не їла також.

— Сансо, щось негаразд? — мовив він не подумавши — й тут-таки почувся бовдуром. «Усі її родичі загинули, а її саму видали за мене,— а я тут питаю, чи щось у неї негаразд».

— Ні, мілорде,— відвела вона очі, непереконливо вдаючи, що зацікавилася Сновидою, який шпурляв у сера Донтоса фініки.

Четверо майстрів-піромантів начаклували з живого вогню звірів, які кидалися одне на одного, дерли полум’яними кігтями, а слуги в цей час наливали в миски яловичу юшку з гарячим вином, присмаченим медом, у якій плавав бланшований мигдаль і шматки каплуна. Далі були мандрівні дударі, і розумні собаки, і ковтачі мечів, які перемежовувалися горохом у маслі, подрібненими горіхами та м’ясом лебедя в соусі з шафрану й персиків. («Тільки не лебідь знову!» — пробурмотів Тиріон, пригадавши вечерю з сестрою напередодні битви). Жонглер підкидав у повітря одразу півдюжини мечів і топорів, а в цей час на столи ставили рожни з кров’янкою, яка ще сичала,— поєднання, звісно, дотепне, але не в найкращому смаку.

Герольди засурмили в сурми.

— А тепер за золоту лютню,— крикнув один з них,— позмагається Галійон Кайський.

Галійон виявився здорованем з грудьми як діжка, чорнобородий, голомозий і з громовитим голосом, який заповнив усі куточки тронної зали. Підігравати собі він привів аж шістьох музик.

— Шляхетні лорди й чарівні леді, сьогодні я заспіваю для вас лише одну пісню,— оголосив він.— Це балада про Чорноводдя, про те, як була врятована держава.

Барабанщик почав повільно й лиховісно настукувати.

Темний лорд возсідає на вежі

В замку чорнім, як ніч і як страх,—

заспівав Галійон.

Чорний чуб і душа в нього чорна,—

в унісон підхопили музики. Вступила флейта.

Спрага крові та заздрість незборна,

Келих, повний презирства, в руках,—

співав Галійон.

Брат мій правив в Сімох Королівствах,

Каже він своїй відьмі-жоні.

Його власність собі заберу я,

А синок хай ножа покуштує...

Знову пісню підхопили музики:

Злоточубий і мужній в борні.

Заграли ліра і скрипка.

— Якщо я колись знову стану правицею, то повішу всіх співців,— сказав Тиріон — надто голосно.

Поряд з ним легко розсміялася леді Ліонетта, а сер Гарлан, перехилившись, мовив:

— Неоспіваний доблесний вчинок від того менш доблесним не стає.

Темний лорд легіони скликає,

Мов круки, налітають вони,

Спраглі крові, в галери сідають...

— «...Аби Тиріон втратив свій ніс»,— закінчив замість співця Тиріон.

Леді Ліонетта хихикнула.

— Вам, певно, варто самому співати, мілорде. Ваша рима анітрохи не гірша за Галійонові.

— Ні, міледі,— мовив сер Гарлан.— Мілорд Ланістер був створений робити великі справи, а не оспівувати їх. Якби не його ланцюг і не дикополум’я, ворог перетнув би ріку. І якби Тиріонові дикуни не вирізали більшість розвідників лорда Станіса, нам би ніколи не вдалося заскочити його зненацька.

Його слова сповнили Тиріона дивної вдячності й пом’якшили враження від Галійонового нескінченного співу про відвагу малолітнього короля і