Буря Мечів - Джордж Мартін

Та чи знайдеться ще такий дурень, щоб оспорювати владу Джофрі тепер, після розгрому Станіса Баратеона й Роба Старка? У приріччі досі тривають бої, але мотузка затягується. Сер Грегор Кліган перейшов Тризуб і зайняв рубіновий брід, а тоді майже без зусиль узяв Гаренхол. Стражморе здалося Чорному Волдеру Фрею, лорд Рендил Тарлі утримує Дівостав, Сутінь-діл і королівський гостинець. На заході сер Давен Ланістер об’єднався на Золотому Зубі з сером Форлі Престером для походу на Річкорин. Сер Райман Фрей вивів з Близнючок дві тисячі списів, щоб долучитися до них. А Пакстер Редвин заявив, що його флот незабаром випливе з Арбору в довгий вояж навколо Дорну й через Східці. Станісові пірати-лісянці воюватимуть один до десятьох. Боротьба, яку мейстри вже назвали Війною п’ятьох королів, добігає кінця. Мейс Тайрел, подейкують, жалівся, що лорд Тайвін не лишив для нього ніяких перемог.

— Мілорде,— підійшов до Тиріона Под.— Будете перевдягатися? Я он розклав камзол. На ліжку. На свято.

— Свято? — кисло перепитав Тиріон.— Яке свято?

— Весілля,— сказав Под, який, звісно, не вловив сарказму.— Короля Джофрі й леді Марджері. Королеви Марджері тобто.

Тиріон вирішив сьогодні напитися п’яним.

— Ну гаразд, юний Подрику, ходім посвяткуємо.

Коли вони увійшли в спальню, Шей допомагала Сансі зачесатися. «Радість і горе,— подумав Тиріон, побачивши їх разом.— Сміх і сльози». Санса вбралася в сріблясту атласну сукню, оздоблену горностаєм, з прорізними рукавами, які мало не по підлозі черкали й були підбиті м’якою малиновою кошмою. Шей майстерно уклала їй волосся під тоненьку срібну сіточку з темно-фіолетовими камінцями. Тиріон Сансу такою чарівною ще не бачив, але на довгих атласних рукавах була жалобна стрічка.

— Леді Сансо,— заговорив він,— сьогодні в залі ви будете найвродливіша.

— Мілорд дуже добрий.

— Міледі,— мрійливо зронила Шей,— можна мені прийти прислужувати за столом? Так хочеться поглянути, як з пирога вилітають голуби!

Санса невпевнено подивилася на неї.

— Слуг відбирала королева.

— І в залі й так буде забагато людей,— Тиріон ледве притлумив роздратування.— Але в замку гулятимуть музики, і в зовнішньому дворі поставлять столи з наїдками й напоями для всіх.

Він оглянув свій новий камзол — малиновий оксамит з підставленими плечима й пишними рукавами з прорізами, в яких світилася чорна атласна підбивка. «Краса, а не вбрання. Тільки до нього треба красеня».

— Ходи, Поде, поможеш мені вдягнути це.

Вбираючись, Тиріон перехилив іще один келих вина, а тоді, взявши дружину під руку, вивів її з Кухонної фортеці, щоб влитися в ріку шовку, атласу й оксамиту, яка плинула до тронної зали. Дехто з гостей зайшов усередину, щоб зайняти місця на лавках. Інші товклися під дверима, насолоджуючись негадано теплим пообіддям. Тиріон обвів Сансу навколо двору, щоб обмінятися належними люб’язностями.

«Добре у неї виходить»,— думав Тиріон, спостерігаючи, як Санса каже лорду Гайлзу, що сьогодні він наче менше кашляє, нахвалює сукню Елінор Тайрел, розпитує Джалабара Ксо про весільні звичаї на Літніх островах. Кузен сер Лансель оце вперше після битви залишив лікарняне ліжко — прийшов разом з сером Кеваном. «Блідий як привид». Волосся в Ланселя побіліло й витончилося, а сам він був худий як лозина. Якби батько його не підтримував, він, певно, упав би. Та коли Санса похвалила його за доблесть і запевнила, що їй страшенно приємно бачити, як він одужує і міцнішає, засяяли і Лансель, і сер Кеван. «Могла б вона стати для Джофрі гарною королевою і ще кращою дружиною, якби в нього вистало здорового глузду полюбити її». Та чи здатен небіж узагалі когось любити?

— Ти маєш просто неперевершений вигляд, дитинко,— мовила до Санси леді Оленна, шкандибаючи у злототканій сукні, яка, певно, важила більше за неї саму.— Тільки коси трохи вітром розвіяло,— крихітна старенька потяглася до зачіски, заправила на місце кілька вільних пасом і розпрямила Сансину сіточку до волосся.— Мені страшенно прикро за твою втрату,— сказала вона, перебираючи пальцями.— Знаю, брат твій був мерзенний зрадник, та якщо ми почнемо вбивати чоловіків просто на весіллях, вони боятимуться шлюбу ще більше, ніж зараз. Ось, так уже краще,— посміхнулася леді Оленна. Хочу повідомити радісну новину: післязавтра я нарешті повертаюся в Небосад. Досить уже з мене цього смердючого міста, дякую. Може, складеш мені товариство, заскочиш ненадовго в гості, поки чоловіки займаються своєю війною? Мені страшенно бракуватиме і Марджері, і всіх її чарівних леді. А твоє товариство могло б мене розрадити.

— Ви дуже добрі, міледі,— сказала Санса,— та моє місце поряд з лордом-чоловіком.

Леді Оленна посміхнулася до Тиріона зморшкуватим беззубим ротом.

— О! Пробачте стару дурепу, мілорде, я не збиралася украсти вашу прегарну дружину. Я просто вирішила, що ви поїдете — поведете військо Ланістерів проти лихого ворога.

— Тільки проти армії драконів і оленів. Скарбничий лишається при дворі, щоб усі війська були оплачені.

— Певна річ! Дракони й олені, як мудро! І карликові пенні теж. Чула я про ці карликові пенні. Без сумніву, збирати їх страшенно обтяжливо.

— Цю роботу я лишаю іншим, міледі.

— Справді? А я гадала, вам цікавіше це самому робити. Не можна ж, аби корону дурили на ці карликові пенні. Правда ж?

— Боги збавте! — Тиріон уже питав себе, чи лорд Лутор Тайрел не зумисне зірвався зі скелі.— Даруйте, леді Оленно, нам час займати місця.

— І мені теж. Сімдесят сім страв, уявляєте? Вам не здається, це якось трохи забагато, мілорде? Сама я більш як три-чотири шматочки не з’їм, але ж ми з вами маленькі, правда?

Вона знову поправила Сансі волосся й мовила:

— Ну, йди вже, дитинко, і трошки веселіше! Так, і де це поділися мої охоронці? Лівий, Правий, ви де? Поможіть мені піднятися на поміст.

Хоча до вечора була ще година, тронна зала вже палахкотіла світлом — у всіх держалах горіли смолоскипи. Гості стояли перед столами, а герольди оголошували імена й титули лордів і леді, які переступали поріг. Пажі в королівських лівреях проводили їх широким центральним проходом. Галерея над залою була повна-повнісінька музик: барабанщиків, дударів і скрипалів, лютнистів, сурмачів і волинщиків.

Стиснувши Сансу за руку, Тиріон вайлувато подолав прохід. Він відчував на собі очі — всі витріщалися на свіженький шрам, який зробив Тиріона ще потворнішим, ніж до того. «Нехай витріщаються,— подумав він, стрибаючи на своє місце.— Нехай витріщаються і перешіптуються, поки не набридне, я через них не ховатимуся». Королева