Буря Мечів - Джордж Мартін

Джофрі з Марджері в’їхали у тронну залу на однакових білих рисаках. Перед ними бігли пажі, розсипаючи під копита трояндові пелюстки. Король з королевою до бенкету теж перевдяглися. Джофрі був у смугастих чорно-малинових бриджах і злототканому камзолі з чорними атласними рукавами й оніксовими запонками. Марджері змінила скромну сукню, в якій була у септі, на значно відвертішу — світло-зелену, парчеву, з тісно зашнурованим корсетом, який лишав оголеними руки й верх її невеличких грудей. Незібране волосся спадало на білі плечі й на спину, сягаючи мало не пояса. На голові в неї була тоненька золота корона. Усміхалася Марджері сором’язливо й мило. «Чарівна дівчина,— подумав Тиріон,— небіж на таку не заслуговує».

Королівська варта провела пару на поміст до почесних місць у тіні Залізного трону, який на свято прикрасили довгими шовковими вимпелами в золотих барвах Баратеонів, малинових — Ланістерів і зелених — Тайрелів. Серсі, обійнявши Марджері, розцілувала в щоки. Те саме зробив лорд Тайвін, а за ним Лансель і сер Кеван. Джофрі отримав довгі поцілунки від батька нареченої і двох своїх новоспечених свояків — Лораса й Гарлана. Але ніхто не квапився цілуватися з Тиріоном. Коли король з королевою нарешті сіли, підвівся верховний септон, щоб прочитати молитву. «Принаймні цей не бубонить, як попередній»,— втішав себе Тиріон.

Вони з Сансою сиділи далеченько, праворуч од короля, поряд з сером Гарланом Тайрелом і його дружиною — леді Ліонеттою. Ближче до Джофрі сиділо ще з дюжину гостей, і хтось чутливіший міг би сприйняти це за образу, адже зовсім недавно Тиріон був королівським правицею. Та сам Тиріон тільки радів би, якби їх розділяла сотня гостей.

— Наливаймо кубки! — оголосив Джофрі, щойно богам віддали належну шану. Чашник налив цілу карафу темного арборського червоного в золоту весільну чару, яку зранку підніс у дарунок лорд Тайрел. Щоб підняти, королю довелося взяти її обіруч.— За мою дружину й королеву!

— Марджері! — почала скандувати зала.— Марджері! Марджері! За королеву!

Тисячі кубків задзвеніли, і весільний бенкет нарешті почався. Тиріон Ланістер випив з усіма, вже після першого тосту спорожнивши келих до дна, і, тільки-но сів, жестом велів наповнити його знову.

На перше у позолочених мисках подали грибний крем-суп з масляними равликами. Тиріон майже не торкнувся сніданку, а вино вже вдарило в голову, тож їжі він тільки зрадів. З супом покінчив швидко. «Мінус одна, попереду ще сімдесят шість. Сімдесят сім страв, коли в місті й досі голодують діти, а дорослі готові вбити за редиску! Якби вони нас зараз побачили, може, їхня любов до Тайрелів трохи пригасла б».

Санса, скуштувавши ложку супу, відсунула миску.

— Не сподобалося, міледі? — запитав Тиріон.

— Ще стільки всього попереду, мілорде. А в мене шлунок маленький,— вона, нервово накручуючи пасмо волосся, глянула туди, де сидів Джофрі зі своєю королевою з дому Тайрелів.

«Невже вона б хотіла сидіти на місці Марджері? — нахмурився Тиріон.— Навіть у дитини має бути більше здорового глузду». Він відвернувся, шукаючи, чим розважитися, але всюди наштовхувався на жінок — гарних, вишуканих. Чарівних і щасливих жінок, які належали іншим чоловікам. Он Марджері мило всміхається, п’ючи разом з Джофрі з семигранної весільної чари. Он її мати леді Алері, срібнокоса та вродлива, гордо сидить поряд з Мейсом Тайрелом. Он три молодші кузини королеви, яскраві як пташки. Темнокоса дружина-мирсянка лорда Мерівезера з її великими чорними хтивими очима. Еларія Санд сміється на якийсь жарт Червоного Гада, сидячи серед дорнян (Серсі всадовила їх за окремий стіл зразу під помостом, на почесному місці, але якнайдалі від Тайрелів — наскільки дозволяла ширина столу).

А була ще одна жінка, яка сиділа майже в кінці третього столу ліворуч... дружина одного з Фосовеїв, подумав Тиріон, у тяжі. Її витончену вроду зовсім не псували ні її вагітність, ні її захоплення потравами й пустощами. Тиріон спостерігав, як чоловік годує її шматочками зі своєї тарілки. Пили вони з одного келиха й раз у раз цілувалися — часто й непередбачувано. І хай що вони робили, а його рука лагідно лежала в неї на животі — ніжним і захисним жестом.

Цікаво, думав Тиріон, як би повелася Санса, якби він от просто зараз нахилився й поцілував її? Швидше за все, відсахнулася. Чи хоробро витримала, оскільки то її обов’язок? «Вона страшенно обов’язкова, ця моя дружинонька». Якби він сказав їй, що сьогодні вночі збирається позбавити її цноти, вона б і це сумлінно витримала, і навіть не дуже б і плакала.

Тиріон попросив іще вина. Заки принесли, вже встигли подати другу страву — пиріг зі свининою, кедровими горішками і яйцями. Санса з’їла заледве шматочок, а в цей час герольди оголосили першого з сімох співців.

Сивобородий Гейміш Лірник повідомив, що співатиме «для вух богів і людей пісню, яка ще не звучала в Сімох Королівствах». Називалася пісня «Виїзд лорда Ренлі».

Пальці торкнулися струн арфи, наповнюючи тронну залу солодкими звуками.

З престолу праху смерті цар

На лорда вбитого глядить,—

почав Гейміш і продовжив оповіддю про те, як Ренлі, розкаявшись у спробі узурпувати корону свого небожа, кинув виклик самому царю смерті й повернувся в царство живих, щоб захистити королівство від свого брата.

«От за таке бідолашний Саймон у масній мисці опинився»,— подумав Тиріон. Наприкінці пісні в королеви Марджері очі вже були на мокрому місці,— це коли хоробрий лорд Ренлі полинув у Небосад, щоб кинути останній погляд на обличчя своєї коханої.

— Ренлі Баратеон ніколи в житті ні в чому не каявся,— мовив Куць до Санси,— але хто я такий, щоб судити: Гейміш он, може, собі золоту лютню щойно виграв.

Лірник заспівав ще декілька відомих пісень. «Золоту ружу» — певна річ, для Тайрелів, а «У Кастамері дощ» — щоб полестити батькові. «Діва, Мати і Стариця» потішили верховного септона, а «Дружинонька» — дівчаток з романтичними серцями, а може, й деяких хлопчиків теж. Тиріон слухав упіввуха, куштуючи кукурудзяні оладки й гарячий вівсяний хліб, випечений зі шматочками фініків, яблук і апельсинів, і кусаючи реберце вепра.

Після того страви й забави