Буря Мечів - Джордж Мартін

— Міледі,— пробурмотів Мізинчик,— не марнуйте своїх сліз на таку людину, як оцей. Він був п’яницею, і друзів він не мав.

— Але ж він урятував мене!

— Продав вас за обіцяні десять тисяч драконів. Ваше зникнення змусить запідозрити вас у смерті Джофрі. Золоті плащі кинуться на пошуки, євнух потрусить своїм гаманцем. Донтос... ну, ви ж самі чули. Він продав вас за золото, а коли пропив би його, продав би вас удруге. Гаман драконів купує мовчання тільки на деякий час, а от влучна стріла — назавжди,— він сумно посміхнувся.— Все, що робив, він робив за моїм наказом. Я не наважувався допомагати вам відкрито. Коли я дізнався, як ви врятували йому життя на турнірі Джофрі, я збагнув, що з нього буде ідеальне знаряддя.

Сансі стало зле.

— Він говорив, що буде моїм Флоріяном.

— Ви часом не пригадуєте, що сказав я того дня, коли ваш батько сидів на Залізному троні?

Санса яскраво пригадала ту мить.

— Ви сказали, що життя не таке, як у піснях. І що одного дня я сама на біду в цьому переконаюся,— Санса відчула, як на очі набігають сльози, але за ким вона плаче — за сером Донтосом Голардом, за Джофом, за Тиріоном чи за собою, вона сказати не могла.— Невже все брехня, всюди і завжди, невже всі брешуть в усьому?

— Майже всі. Окрім нас із вами, звісно,— посміхнувся Мізинчик.— «Якщо хочеш повернутися додому, приходь сьогодні поночі в богопраліс».

— То записку... писали ви?

— Довелося обрати саме богопраліс. Не знайти більше в Червоній фортеці місця, де немає євнухових пташечок... чи то пак щурів, як я їх називаю. Адже в богопралісі замість мурів дерева. І небо замість стелі. Коріння, земля й каміння замість підлоги. Нема де бігати щурам. Їм-бо треба ховатися, щоб люди не нахромили їх на мечі,— лорд Пітир узяв її за руку.— Дозвольте провести вас у каюту. День у вас був довгий і важкий, я знаю. Мабуть, ви втомилися.

Маленький човен на той час уже перетворився на плямку вогню з димом, яка майже губилася в обширі передсвітанкового моря. Повороту немає; тепер для Санси одна дорога — вперед.

— Дуже втомилася,— визнала вона.

Ведучи її вниз, Мізинчик мовив:

— Розкажіть мені про бенкет. Королева так старалася! Співці, жонглери, ведмідь-танцюрист... а вашому маленькому лорду-чоловіку сподобався поєдинок моїх карликів?

— Ваших?!

— Довелося посилати по них у Браавос, а тоді ховати їх у борделі аж до весілля. Не стільки тих грошей, як клопоту. Сховати карлика на диво важко, а Джофрі... Можна підвести коня до води, але не можна його змусити напитися, а Джофрі так і взагалі треба занурити в ту воду, щоб він здогадався, що її можна пити. Коли я розповів йому про свій маленький сюрприз, його світлість тільки й сказав: «Навіщо мені якісь потворні карлики на бенкеті? Терпіти не можу карликів». Довелося взяти його за плече й шепнути на вухо: «А дядькові вашому як їх буде терпіти?»

Під ногами гойднулася палуба, й Сансі здалося, що сам світ захитався.

— Усі вважають, що це Тиріон отруїв Джофрі. Сер Донтос каже, його схопили.

— Вдівство тобі личитиме, Сансо,— посміхнувся Мізинчик.

На саму думку про це в неї затріпотіло в животі. Може, більше ніколи вже не доведеться спати з Тиріоном в одному ліжку. Вона ж цього хотіла... хіба ні?

Каюта була низенька й тісна, але на вузьку полицю поклали перину, щоб Сансі було краще спати, а згори на неї навалили товсті хутра.

— Буде тіснувато, розумію, але не так уже й незручно,— мовив Мізинчик і вказав на кедрову скриню попід ілюмінатором.— Тут чистий одяг. Сукні, білизна, теплі панчохи, плащ. Боюся, тільки вовняні й лляні. Не гідні такої прегарної панни, та принаймні в них буде сухо й чисто, а потім ми тобі підберемо щось вишуканіше.

«Він стільки приготував для мене!»

— Мілорде, я... я не розумію... Джофрі віддав вам Гаренхол, зробив вас верховним лордом Тризуба... чому...

— Чому я хотів його смерті? — Мізинчик знизав плечима.— Мотиву в мене не було. Крім того, я ж за тисячу льє звідси, у Видолі. Завжди заплутуй ворогів. Якщо вони ніколи не матимуть певності, що ти за один і чого ти хочеш, то не зможуть і здогадатися про твій наступний хід. Зчаста найкращий спосіб збити їх з пантелику — робити безглузді ходи, ба й начебто чинити собі на шкоду. Пам’ятай про це, Сансо, коли почнеться твоя гра.

— Яка... яка гра?

— Головна гра. Гра престолів,— відкинув він їй з обличчя пасмо волосся.— Ти вже доросла, щоб розуміти, що ми з твоєю матір’ю були не просто друзі. Був час, коли понад усе на світі я жадав Кет. Я навіть наважувався мріяти про життя, яке ми проведемо разом, і про дітей, яких вона мені подарує... але вона була дочкою Річкорину, дочкою Гостера Таллі. «Родина, обов’язок, честь», Сансо. «Родина, обов’язок, честь» означали, що її руку мені не отримати ніколи. Та вона дарувала мені дещо цінніше — дарунок, який жінка може піднести лише раз. Як міг я повернутися спиною до її дочки? В іншому, кращому світі ти могла би бути дочкою моєю, а не Едарда Старка. Моєю вірною і люблячою дочкою... Викинь з голови Джофрі, люба. І Донтоса, і Тиріона — всіх. Вони тебе більше не потурбують. Тепер ти в безпеці, й це єдине важить. Зі мною ти в безпеці, й ми пливемо додому.

Джеймі

Король помер, йому сказали, гадки не маючи, що Джофрі був йому не лише сувереном, а й сином.

— Куць йому кинджалом горло розпоров,— заявив яточник у придорожньому заїзді, де вони зупинилися на ніч.— А потім напився його крові з великої золотої чари.

Чоловік не впізнав однорукого бороданя-лицаря з великим кажаном на щиті; власне, не впізнавав ніхто, отож чоловік і бовкав таке, чого в житті б не промовив, якби знав, хто перед ним.

— То була отрута,— заперечив господар заїзду.— У хлопця пика почорніла, як слива.

— Нехай Отець судить його по справедливості,— пробурмотів септон.

— То карликова жінка разом з ним це вбивство влаштувала,— присягався лучник у лівреї підданого лорда Рована.— А потім зникла з зали у хмарі сірки, а в Червоній фортеці бачили привид