Буря Мечів - Джордж Мартін

— Треба.

— Іншого шляху немає?

— Оце і є шлях. І для такої сильної дівчини, як ви, це буде не так уже і складно. Тримайтеся міцно й не дивіться вниз, і не встигнете спам’ятатися, як уже опинитеся внизу,— у нього заблищали очі.— Он ваш бідолашний Флоріян товстий, старий і п’яний, це я мав би боятися. Я падав з коня, пам’ятаєте? З цього все у нас і почалося. Я був п’яний і впав з коня, і Джофрі хотів відрубати мою дурну голову, але ви мене врятували. Ви мене врятували, люба.

«Він плаче»,— збагнула вона.

— А тепер ви врятували мене.

— Врятую, якщо спуститеся. Якщо ж ні, загинемо обоє.

«Це він,— подумала Санса.— Він убив Джофрі». Треба йти — і заради нього, і заради себе.

— Ви перший, сер.

Якщо він і справді впаде, вона не хотіла, щоб він звалився їй на голову та скинув їх обох зі скелі.

— Як зволите, міледі,— він слиняво поцілував її і незграбно спустив ноги з обриву; довго бовтав ними в повітрі, поки намацав щаблину.— Почекайте, поки я трохи спущуся, і йдіть за мною. Ви ж підете? Присягніться!

— Піду,— пообіцяла вона.

Сер Донтос зник. Санса чула, як він пирхає і фиркає, спускаючись. Вона дослухалася до дзвонів, рахуючи удари. На десятому вона обережно перелізла через край скелі, мацаю носаками черевиків, поки не натрапила на щабель. Над головою нависали величезні мури замку, і на мить їй понад усе закортіло піднятися назад і помчати в свої теплі покої в Кухонній вежі. «Будь хоробра,— звеліла вона собі.— Будь хоробра, як леді з балад».

Санса не наважувалася глянути вниз. Прикипівши очима до поверхні скелі, вона старалася надійно ставити ногу, перш ніж спускати другу. Іноді пальці зіслизали, та й щаблі були розташовані не так рівномірно, як їй хотілося б. А дзвони все не вщухали. Не здолала вона й півдороги, як руки вже тремтіли, й вона зрозуміла: зараз упаде. «Ще один крок,— звеліла вона собі.— Ще один крок». Треба рухатися. Якщо зупиниться, то ніколи не зможе відновити рух, і так і провисить до світанку, вчепившись у скелю, закам’яніла від страху. «Ще один крок, і ще один крок».

Земля заскочила її зненацька. Спіткнувшись, Санса впала; серце калатало. Перекотившись на спину, вона поглянула вгору, туди, звідки спустилася,— й у неї запаморочилось у голові, а пальці вчепилися в землю. «Я змогла! Я змогла! Я не впала, я спустилася, і тепер я повертаюся додому».

Сер Донтос поставив її на ноги.

— Сюди. Тихо тільки, тихо, тихо.

Він тримався в тіні скелі, чорній і густій. На щастя, далеко йти не довелося. Ярдів за п’ятдесят униз за течією у маленькому ялику сидів чоловік, ховаючись за остовом великої галери, яка згоріла, сівши тут на мілину. Донтос, відсапуючись, покульгав до нього.

— Освеле?

— Ніяких імен,— сказав чоловік.— У човен.

Він, згорбившись, сидів на веслах, старий і довготелесий, з довгим білим волоссям і великим гакуватим носом, ховаючи очі під каптуром.

— Залазьте, хутко,— пробурмотів він.— Час забиратися.

Коли обоє опинилися в човні, чоловік у каптурі опустив весла у воду й погріб у напрямку каналу. А позаду й далі стояв подзвін, звіщаючи смерть малолітнього короля. Ціла темна ріка належала тільки людям у човні.

Повільними, рівними й ритмічними ударами весел троє людей просувалися вниз за течією, ковзаючи понад затонулими галерами, повз поламані щогли, спалені корпуси кораблів і подерті вітрила. Кочети обмотані були ганчір’ям, тож весла рухалися беззвучно. Над водою піднімався туман. Санса побачила вгорі укріплені вали однієї з Тиріонових коловоротних башт, але великого ланцюга спустили, тож човен безперешкодно проплив межу, де згоріла тисяча людей. Берег даленів, туман густішав, подзвін почав затихати. Нарешті зникло навіть світло, загубившись десь позаду. Випливли в Чорноводу затоку, і світ стиснувся до темної води, пливкого туману й безмовного супутника, який згорбився на веслах.

— Далеко нам плисти? — запитала Санса.

— Ніяких розмов,— сказав весляр; він був старий, але дужчий, ніж видавався з першого погляду, й голос у нього виявився суворий. Було щось на диво знайоме в його обличчі, але Санса не могла точно сказати, що саме.

— Недалеко,— сер Донтос узяв її долоню у свої і ніжно потер.— Ваш друг уже близько, чекає на вас.

— Ніяких розмов! — рикнув весляр.— По воді звук розноситься далеко, пане блазню.

Присоромлена Санса закусила губу й, більше не розмовляючи, зіщулилася. Далі просто гребли, гребли, гребли.

Небо на сході вже мінилося від першого натяку на світанок, коли Санса угледіла в темряві примарні обриси: попереду повільно рухалася торгова галера зі спущеними вітрилами, з одним рядом весел. Коли наблизилися ще, Санса побачила носову прикрасу: тритона в золотій короні, який сурмив у великий ріг-черепашку. Хтось крикнув, і галера почала повільно розвертатися.

Щойно підплив човен, з галери скинули мотузяну драбину. Гребець, осушивши весла, допоміг Сансі звестися на ноги.

— А тепер нагору. Вперед, дівчинко, я тебе підтримаю.

Санса подякувала йому за доброту, але у відповідь отримала хіба кректання. Вгору мотузяною драбиною лізти було значно легше, ніж униз зі скелі. Зразу за нею піднімався весляр Освел, а от сер Донтос лишився в човні.

Біля леєра чекали двоє матросів — вони допомогли Сансі заскочити на палубу. Санса тремтіла.

— Вона змерзла,— сказав якийсь чоловік. Знявши плаща, він накинув його їй на плечі.— Отак... уже краще, міледі? Відпочивайте, найгірше вже позаду.

Вона впізнала голос. «Але ж він у Видолі»,— подумала вона. Поряд з цим чоловіком стояв сер Лотор Брун зі смолоскипом.

— Лорде Пітире,— гукнув з човна сер Донтос.— Мені треба вертатися, поки ніхто не спохопився.

Пітир Бейліш поклав руку на леєр.

— Але ж ви маєте спершу отримати заплату. Десять тисяч драконів, так?

— Десять тисяч,— потер Донтос вуста зворотом долоні.— Як ви обіцяли, мілорде.

— Пане Лоторе, винагороду.

Лотор Брун махнув смолоскипом. До планшира підійшло троє чоловіків; вони піднесли арбалети й вистрілили. Сер Донтос тільки підвів голову — й одна стріла прошила йому груди, уп’явшись у ліву корону на сюрко. Дві інші протяли горло й живіт. Сталося це так швидко, що ні сам Донтос, ні Санса навіть скрикнути не встигли. А тоді Лотор Брун кинув смолоскип униз на тіло. Маленький човен спалахнув, а галера попливла геть.

— Ви його вбили! — Санса, вчепившись у леєр, відвернулася й виблювала. Вона втекла від Ланістерів, щоб