Елізіум - Наталя Чибісова
Лікар мала збентежений вигляд. Примусила Лізу влягтися на крісло й переконалася у правдивості її слів.
— Чому ви мені не повірили? — запитала Ліза.
— Знала б ти скільки брехні чую, — посміхнулася вона.
— Брешуть протилежне. А якби я була вагітною? Страту б відклали?
Губи лікарки пересмикнулися.
— Ні. Зробили б аборт, — сказала вона твердо.
Ліза здригнулася від подиву.
— Тоді чи не байдуже?
— Хіба ми можемо піддавати такому безневинну дитину?
— А вбивати її можете? У чому вона й справді винна?
Лікар замислилася:
— Маєш слушність. Але ми тут не для обговорення подібних питань. Погано, що ти не мала чоловіка. У нас, правду сказати, такого не траплялося.
— Чому погано? — вдруге здивувалася Ліза. — Не цнотливих голови легше позбавити? Мають тоншу шию? — не втрималася вона від сарказму.
— Не розповідатиму тобі цього. А шию маєш і без того доволі тонку, щоправда закоротку.
— Іншої немає, — відрізала Ліза. У неї промайнув здогад.
— Ви, певно, бачите тіла опісля? Не важко на таке дивитися?
Лікарку її питання не збентежили, хоча відчувалося, що Лізина відвертість її зачепила:
— Звикла. Приємного мало.
Ліза задумалася:
— Дивитеся на людину, розмовляєте з нею, а тоді бачите те, що лишилося від її тіла. Кілька годин по тому. Страшні сни не мучать часом?
— Не бачу снів, — вдалася до брехні лікарка, — а тіло оглядаю в ліпшому разі наступного дня.
— На що це схоже? — запитала Ліза.
— Цікаво знати, як виглядатимеш? Не сподівайся на особливу привабливість, — вона замислилася. — У нього завжди надзвичайно точний удар. Майже завжди. Головне — не напружуйся. Тоді це буде маленька рівна смужка на шиї, посередині. — Вона тильним боком долоні провела по Лізиній шиї, наче промальовуючи лінію, Ліза здригнулася і важко ковтнула слину.
— Бачиш, — посміхнулася вона, — не така ти й смілива. Добре, заспокойся. Послухаймо, як твоє серце поводиться. Зніми футболку.
Вона одягла стетоскоп і приклала його кінчик до Лізиних грудей. Ліза ледве витримувала дотики холодних старечих пальців. Пальці жили окремо. Звичніше їм було торкатися мертвого тіла, аніж живого. Торкалися до живого, як до мертвого. Ліза відчула себе трупом. Цей вирок був невідворотнішим, ніж той, на папері. Пальці знали — Лізине тіло десь уже лежить остигле, неживе, розділене, вени спорожніли від крові.
Її відвели назад до кімнати.
Вляглася на ліжко. Хотілось сміятися. От як усе просто. Бути просто тілом. Для них вона — тіло. Скільки таких вони бачили? Звикаєш. Звичайно ж, не відразу. З часом. Скільки разів? Вони бачили це? Може, й вона звикне? Якщо встигне. Певно, не встигне. Раптом стало страшно. Невимовно. Пальці ковзають по стінах. Стіни стискаються. Це страшніше від смерті. Ось так. Бути мертвим. Викресленим із життя. Іншим. Хотілося кричати. Не треба. Не треба так зі мною. Хай тиждень, але не вважайте мертвою цей тиждень.
Вона вибігла з кімнати. Коридор. Стіни. Бігти.
Куди втечеш?
Бігти. Стіни. Коридор.
Сіла на підлогу. Сперлася об стіну. Обхопила голову руками.
— Не хочу бути мертвою, не хочу, — виривалося з її нерівного дихання.
— Тоді будьте живою, — почула вже знайомий голос.
Підвела голову й побачила над собою усміхнене обличчя Еріка.
— Знущаєтеся? Приємно отак збиткуватись? Може, до воріт проведете?
— Легко. А от відпустити, на жаль, не зможу. Ви ж на це натякаєте? Але я годен допомогти вам прожити цей тиждень. Ви ж це мали на увазі, коли говорили, що не хочете бути мертвою? Пропоную два варіанти: один — я вас проводжаю до вашої кімнати й залишаю на самоті. Другий — разом ідемо до бібліотеки й продовжуємо розмову на болючі теми. Адже жити — означає іноді: відчувати біль і страх. Це також життя, навіть коли це єдине, що робить нас живими.
— Знову два варіанти. Які ви всі однакові. Вигадали б щось для різноманітності. Щоб відрізнятися чимось один від одного.
Психоаналітик знову всміхнувся.
— Щоб чимось вирізнятися, пропоную вам вигадати мені третій варіант, за тієї умови, що він не поширюватиметься поза межі цього будинку.
Ліза спробувала підвестися, та ноги не слухалися. Ерік простяг їй руку, й вона зуміла підвестись.
— Допоможіть мені дійти до бібліотеки, — попросила вона.
Ліза почувалася майже затишно серед нескінченних полиць з книжками, до яких стала звикати. Як швидко призвичаюєшся, навіть до тюрми. Вона глянула на Еріка — він усівся на протилежному боці дивана з чашкою чаю у руках. Де північ, де південь, де схід, де захід — може, так правильно? — чомусь виринуло з надр підсвідомості і здалося, наче весь сенс її життя вмістився у чотирьох коротеньких питаннях. Ерік чекав, поки Ліза заговорить, і вона несподівано зрозуміла, що від відповіді на них залежить щось надзвичайно важливе й цей чоловік здатен дати їй пояснення на всі чотири питання, які вона ніколи не наважиться йому задати. Обіцянка. Питання були якось пов’язані з обіцянкою, яку вона дала Ворону. Обіцянка? Про що йшлося? Як вона могла комусь щось обіцяти? Він чекав. Хто він?
— Еріку, чому я не почуваюся живою? Справа навіть не в тому, що інші вважають, ніби мене вже немає. Їм так зручно. Решта — формальності. Чому ми викреслюємо мертвих зі свого життя? Навіть іще до того, як вони встигають померти. Адже насправді не існує грані між живими та мертвими. Тепер мені здається, що я все життя прикидалась кимсь іншим. Може, мені просто набридло це місто і