Елізіум - Наталя Чибісова
Імунітет. Воля. Сильна воля. Воля до життя.
Збіса жити хотілося саме тепер, коли вирок було виголошено й розтлумачено. Може, воно й справді не так погано, не так страшно? Мабуть, думка про те, що це буде машина, була страшнішою, ніж коли це буде майже людська рука. Одне й те саме лезо розтинаюче. Єдине, машина не помилялася, хоча це теж суперечливе питання. Людині ж властиво робити помилки. Краще про це не думати. Біль! Біль, хай би що там писали й говорили, буде неодмінно. Але не тільки він викликав страх, доводив до безумства. Величезне «не хочу». Знову питання: як це буде? Все одно насправді не відомо. Були варіанти, старанно вичитані. Залишалося чекати.
Ліза прийняла душ і спробувала відшукати одяг, жалкуючи, що не здогадалася відіпрати кров. Вона уявлення не мала, як ходитиме у забрудненому кров'ю одязі. Пошуки успіхом не увінчалися. Її одяг зник, але натомість у шафі вона знайшла чужі джинси, гарну блузу й кофту. Речі були майже новими й пахли парфумами. Вона б собі не змогла дозволити ані таких речей, ані таких парфумів. Ліза вдихнула запах глибше.
Життя.
Гарне затишне життя.
Упевненої в собі жінки.
Задоволеної собою жінки.
Задоволеної життям жінки.
Зовсім не такої.
Як вона.
Цього разу ніхто не перервав ритуалу вранішньої кави, і вона, посміхаючись, згадувала вчорашній ранок і знайомство з Еріком. Тепер їй навіть бракувало його товариства. Ерік викликав симпатію. Хоча ця симпатія погано поєднувалася з його посадою в Інквізиції, а посада — з віком. Почуй вона його титул за інших обставин — добряче б злякалася. Він узагалі не був схожим на інквізитора. Дотепер Ліза вважала всіх інквізиторів найвищого ешелону безнадійно старими. Їх було небагато, і Ліза знала — всі вони входили до складу Трибуналу. Це означало, що й Ерік виносив їй вирок. Такий висновок був невтішним.
Коли вона зайшла до бібліотеки, Ерік уже чекав на неї, влаштувавшись із книгою на дивані. Він підвівся, різко закрив книгу, поставив на полицю. Спитав, як вона почувається. Ліза хотіла поскаржитися на головний біль, але передумала. Ерік оглянув її обличчя, кілька разів доторкнувся до носа, подивився горло й лише остаточно переконавшись у тому, що з нею все гаразд, запропонував сісти.
Нарешті Ліза змогла роздивитися його одяг. Він, як і вона, в джинсах. І в футболці. Ліза тієї ж миті здогадалася, звідки речі, й подякувала. Він трохи зніяковів. Сказав, що не був певен, чи підійдуть їй речі. Ліза зробила висновок: він пограбував гардероб своєї подружки, чи, радше, дружини. Ця думка боляче вколола, хоча чому це має її хвилювати? Вона була останньою людиною, кого це мало б цікавити, проте не стрималася.
— Ваша дружина не сильно пручалася, коли в неї забирали речі?
Ерік посміхнувся:
— Зовсім не протестувала, навіть допомогла підібрати одяг. Кепсько у цьому тямлю. Я б заблукав у її гардеробі.
Поспостерігавши за Лізиною реакцією, Ерік вирішив, що несправедливо буде довго мучити її.
— Не засмучуйтеся, пожартував. Я неодружений. Поки що. Розлучився кілька років тому. Але одяг справді підбирала моя дівчина. От ви вже дещо про мене знаєте. На честь цього перейдімо на «ти», й ти мені розкажеш про себе. Наприклад, можеш помститися, похвалившись, який чудовий хлопець залишився в тебе там.
Від слова «там» запекло і стало нестерпно боляче. Так багато містило це слово, що Ліза ледве стримала сльози.
— Так, щодо відсутності дружини ти мене заспокоїв. Саме мене це має найбільше хвилювати. За теперішніх обставин, мені на це, м’яко кажучи, плювати.
Еріка кинуло в жар. Ліза, помітивши, як кров кинулась йому до обличчя, вирішила, що з ударом вона, мабуть, переборщила, й повернулася до запропонованої теми:
— «Там» нікого не лишилося. Отже, й плакати буде нікому. Я маю на увазі те, що ти вкладаєш у поняття «хлопець».
— А цей, Роберт? Ви, здається, заприязнилися, та й навіть зблизилися останнім часом?
Лізу його питання починали дратувати.
— Дякую. Тепер бачу, принаймні за вікнами спальні ви не стежили й свічки над нами не тримали.
Ерік був настільки приголомшений, що зовсім утратив відчуття належного ритму:
— У вас із ним нічого не було?
Ліза похитала головою, й Ерік зрозумів, що такий початок розмови різко погіршив їхні стосунки, які вже починали складатися. Мабуть, і з переходом на «ти» він поспішив, спровокувавши агресію. Раптово Ліза розвинула тему.
— А треба, щоб було? Нащо псувати хлопцеві життя? Й, урешті, мої останні стосунки тепер уже в усіх сенсах були нелюдськи складними, тож починати нові не виникало жодного бажання. Сподіваюся, йому з Мері поталанить. Якщо, звичайно, ви дасте їй час.
Ерік вирішив зробити Лізі подарунок:
— Вона заслабка, тож нею поки особливо не цікавляться. Я, зі свого боку, спробую, щоб вона, якщо можливо, не потрапила до списків. Як пощастить, виб’ю для неї дозвіл на виїзд.
Ліза посміхнулася:
— Хотілося б вірити. Хоча, думаю, ти скоро забудеш про все й насамперед про свої обіцянки, але думка хороша, вона мене зігріватиме.
Еріку посумнішав:
— Лізо, зазвичай не обіцяю багато, але коли даю обіцянку — то виконую. Усе. Можеш розпитати, над моєю репутацією обов’язкової людини підсміюється половина Інквізиції. До речі, настрій у твого вчорашнього кривдника паскуднючий. Його, звичайно ж, не заслали, але чимало неприємностей йому гарантовані. Тож не чекай сьогодні на нього.
Післяобідній час Ліза присвятила вивченню будинку й околиць.
Гарна будівля. Аж око тішить. Дивна, щоправда. Щось у домі було не так. Довгі коридори. Величезні вікна. Будинок, здавалося, був створеним для того, щоб його любили. Але вона не