Елізіум - Наталя Чибісова

відчувала любові. Взагалі не могла зрозуміти своїх відчуттів. Могла милуватися ним, захоплюватись, але не любити. Щоправда, для неї він залишався в’язницею, тому її неприязнь мала підстави, але було щось іще. Радше вона порівняла б дім не з в’язницею, але з дуже дивним готелем, пожильці якого весь час зникають. Вона теж відчувала себе гостею, і це лякало найбільше. Раз у раз виникало передчуття, що Ліза ніколи не залишить цього дому.

Заходила до всіх кімнат, окрім зачинених. Гарні старовинні меблі. Картини. Унікальне, ручної роботи хатнє начиння. Ідеально підібрані штори та шпалери. У шафах — вишуканий посуд. Складалося враження, що господарі вийшли кудись на п’ять хвилин, але так і не повернулись, а теперішні пожильці зайшли ненадовго, але з огляду на обставини змушені були залишитись.

Дім навіть мав власну мову, але Лізі не до снаги було зрозуміти її, як би вперто не вслухалась вона у звуки. Настільки ж важко було зрозуміти, на чиєму боці дім і кому допомагає.

Зовні будівля приголомшувала химерністю пізньої готики. Гострі шпилі дахів пронизували осіннє небо. Дивно було, чому воно не кривавиться у місцях подряпин. Вона вже здогадалася, що це колишній маєток, який належав або комусь із засновників Інквізиції, або був відібраний у когось із проклятих. Особливо Лізі сподобався прибудинковий парк. Вона вирішила розвідати територію для подальших прогулянок. Місця для гри в хованки вистачало. Проте її усамітнення протривало недовго. Ерік приєднався до неї під приводом того, що в нього ще лишилися справи в маєтку, який він, з Лізиної легкої руки, став називати в’язницю. Ерік запропонував їй куртку, зауваживши, що вона може лишити її собі. Ліза не стрималася й відповіла, щоб він не хвилювався, — скоро ж бо зможе забрати свої речі: все, що їй вдасться не забруднити кров’ю.

Вони йшли доволі довго, перш ніж стіна перетяла їм дорогу. Ліза зупинилася і впала на траву. Ерік, сівши навпочіпки, став її розглядати.

Дивно бачити одяг своєї жінки на цій, зовсім чужій йому дівчинці. Ще дивніше те, наскільки їй личить шкіряна куртка, в якій звик бачити в дзеркалі себе. Йому здається, чи вони схожі? Її ніс, очі, навіть губи з трішки загнутими вгору кутиками, можливо, й не точна копія його рис, але загальна схожість вражає. Навіть сестра менше на нього схожа.

Він ліг на траву поряд із нею і несподівано для себе взяв її руку в свою. Так вони й лежали на холодній траві, впившись очима у небо. Ліза не намагалася відібрати в нього руки, їй уперше стало по-справжньому добре. Не хотілося думати ні про що, крім життя. Так, під покровом дерев, біля глухої стіни їх ставлення одне до одного змінилося.

Лізині думки недовго залишалися в стані спокою. Вона вирішила: настав час поставити Еріку питання, яке гризло її, пекло ще відучора. Почала здалеку:

— Еріку, правда, що всі інквізитори вищого рангу входять до складу Трибуналу?

Її питання, здавалося, зовсім не порушило Ерікового стану нірвани, й він м’яким рівним голосом, що звучав звідкись іздалеку, відповів:

— Так.

Ліза продовжила допит:

— Коли вони ухвалювали мій вирок, ти також підписав його?

Запала тиша. Ерік мовив:

— Лізо, я відповім на твоє питання, але спершу вислухай притчу, добре?

Ліза посміхнулася:

— Маю вибір?

— Вибір маємо завжди, але не отримаєш відповіді на своє питання.

— Отже, насправді не маю. Уважно слухаю.

Ерік, дивлячись у небо, трохи помовчав і розпочав:

— Один чоловік утікав від тигра. Хижак майже наздогнав його біля краю прірви. Прірва лякала чоловіка, але страх перед тигром переважив, і він кинувся вниз. Проте, — його хрипкий голос набув заспокійливих низьких

інтонацій, і Ліза радше насолоджувалася його тембром, аніж слухала притчу, — останньої миті чоловік устиг ухопитися за лозу й повис над прірвою. Глянувши униз, побачив там іншого тигра, який на нього чигав. Тоді чоловік вирішив не рухатися ані вниз, ані вгору, а перечекати небезпеку на лозі. Згодом він помітив, що дві миші гризуть корінь і зрозумів: порятунку немає. І тут зауважив на краю скелі, просто біля вуст, велику суницю. Він схопив її губами, смак і запах суниці наповнили його, і смерть перестала для нього мати значення… — Ерік замовк. — Лізо, спробуй жити в злагоді хоча б із собою. Хоч іноді. Неважливо, хто підписав твій вирок, має вагу лише твій страх. Повір мені, вони насправді нічого не можуть із тобою зробити, ніхто не може. Бо те, чим ти є, ніхто не зможе в тебе відібрати. Саме це ти боїшся втратити більше, ніж життя. Учора ввечері ти продемонструвала це. «Порожнеча ймовірніша й гірша за пекло»[7] — думаю, ти пам’ятаєш ці слова. Йди до світла, і ніхто не зможе зав’язати тобі очі. Спробуй хоч подеколи відчувати смак суниці в роті. Тепер відповім на твоє питання, якщо все ще потребуєш знати. Мій підпис на вироку відсутній. Вирок підписують тільки ті з Трибуналу, хто проголосував «за». Але решта дванадцять підписів там є, тож відсутність одного не відіграє жодної ролі. І те, що я проголосував проти, теж нічого не змінює. Я так само відповідальний, як і решта. І нічим не кращий за них. Адже я нічого не зробив, щоб перешкодити цьому. Отже — також винен. Тому єдине, що можу зробити, бути тут поряд до останнього дня і спробувати допомогти тобі усвідомити деякі речі. Не можу змінити обставин. Не можу пояснити, чому з тобою зроблять, що зроблять. Насправді цьому немає жодних пояснень. Я можу лише допомогти тобі змінити до цього ставлення, якщо захочеш допомогти мені.

Ерік устав, обтрусив одяг від листя й трави і, не чекаючи на Лізу, пішов геть.

Ліза повернулася у дім. Прогулянковий настрій зник. Коли вона зайшла до холу, інквізитор на вході навіть не підняв на неї очей. До вечері