Елізіум - Наталя Чибісова

лише у такий спосіб можу з нього поїхати? Я більше не знаю, хто я. І найстрашніше, я ніколи не була тим, чим повинна бути. І це насправді не мій вирок. Не моя смерть. Усе це належить тому, чим я так і не встигла стати. Це наче чужі речі. Хоча, насправді належать саме тобі. Ось такий парадокс. Мій злочин полягає зовсім не в тому, що вони написали у вироку. Моя справжня провина в іншому — я не була собою. А тепер, на жаль, на це лишилося надто мало часу.

— А що, як ви помиляєтесь, Лізо? — несподівано втрутився у монолог Ерік, — я зненацька подумав про вагітну жінку. Ми здатні так само виношувати власну сутність. Хіба справедливо звинувачувати себе у тому, що марно витрачаємо час, відпущений на виношування дитини?

— Дитини, якій не дозволять жити? Бачите, я зовсім вас заплутала. Мені щойно спало на думку — так хочеться лишитися у комусь. Нехай навіть відбитком у сонячному сплетінні. Я тільки тепер усвідомила, що відбувалось там, тоді… Ви, напевно, знаєте, я ходила дивитися… На те, як ви вбиваєте таких, як я. Несподівано зрозуміла, що вони робили тоді… навіщо дивились на мене. Зрозуміла, що мене обпікало. Це настільки важливо — віддати те, чим став, комусь, здатному зрозуміти це і прийняти. Не кату. Не натовпу. Не таким спадкоємцям. Це жорстоко, я знаю. Чи є у нас право лишати у іншому такий відбиток? Відтак мучити цю людину багато життів наперед. Людський егоїзм не знає меж, я тепер розумію, що вони робили тоді, але прихисток вони знайшли нетривкий. Напевно, не знали…

— А знали б, чи змінилося б щось? Можливо, все значно простіше і вони хотіли жити у вашій душі, нехай навіть тиждень-два, але жити. Бо подеколи якість, а не кількість життя є ціннісною. Спробую навчити вас цього. Важливим є не напрям руху, а бажання рухатися, пошук виходу. Не важливо, Лізо, крізь яку сторону світу ти виходиш вгору, це лише якось забарвлює шлях.

Вона була вражена. Ось воно. Щоправда, не зрозуміло нащо їй тепер відповідь на дивну дитячу лічилочку. Для Еріка ці слова — лише красиві метафори. Для неї, схоже, також.

Увечері на Лізу чекала ще одна малоприємна зустріч зі співробітником Інквізиції, про яку попереджав психоаналітик. Тепер Ліза ладна була підписатися під кожним його словом. Новий персонаж симпатій не викликав і, на противагу психоаналітику, навіть не претендував на це.

Лізу привели до нього під конвоєм. Кабінет був саме таким, аби викликати клаустрофобію. Білі стіни. Стіл із лампою. Крісло. Жорсткий стілець — для неї. Ліза відчула, що вона втратила, погодившись співпрацювати з Інквізицією. Для більшого ефекту за спиною в неї всадовили стенографістку. Голомозий чоловічок дивився на неї щурячим поглядом, оцінюючи супротивника, обираючи правильну стратегію. Нарешті заговорив.

— Отже, Елізабет Лайонз, почнімо. До мене слід звертатися «пане слідчий». Питання переважно ставлю я. Це зрозуміло?

— Так, пане слідчий, — підіграла йому вона, потішаючись, що Інквізиція під кінець не втрималася від драматичних ефектів.

— Вас, мабуть, дивує, що слідство у вашій справі ведеться вже після процесу й винесення трибуналом вироку, чи не так?

Ліза дозволила собі посміхнутися:

— Чи так.

— Засуджена, припиніть блазнювати, ви не в театрі, залиште це для вашого психоаналітика, у нього, на відміну від мене, таке сходить із рук. Дозволите собі ще один жарт, накажу навчити вас гарних манер. Це зрозуміло?

— Так, пане слідчий, — Ліза змінила тактику й занурилася в себе.

— Отже, Інквізиція доручила мені провести з вами низку бесід із метою вивчення вашого виду. Тому слідство не намагатиметься звинуватити вас у чомусь або добитися визнання провини. Я ставитиму питання, які нас цікавлять, ви — відповідатимете. Відповіді мають бути відвертими і якомога детальнішими. Це зрозуміло?

Ліза витримала паузу, відтак вичавила з себе:

— Так, пане слідчий. Це зрозуміло.

Слідчий устав з-за столу й підійшов до Лізи збоку. Повернув стілець так, щоб вона опинилася до нього обличчям. Став пильно дивитися в очі. Її погляд став абсолютно бездумним. Слідчий навідліт закотив їй ляпас. У Лізи хлинула носом кров, на очі навернулися сльози. Він погукав охоронців, які чатували за дверима, кивнув. Лізі зупинили кров і, підхопивши під руки, потягнули в інший кінець коридору.

Спустившись сходами вниз на підвальний поверх, вони завели її в фанеровану кахлями кімнату, посеред якої стояла велика дубова лава. Охоронці стягнули з неї одяг і зав’язали очі. Намагалася захищатися, проте охоронці не звертали на супротив жодної уваги. Вони вклали її на лаву ниць, припнули шкіряними ременями. Тихо ковтаючи сльози, Ліза приготувалася до ударів, проте болю не відчула. Вона чекала. Охоронці пішли кудись.

Очікування затягувалося й було тяжчим за біль. Нарешті пролунали кроки. Заціпеніла в очікуванні. Хвиля крижаної води обпалила тіло. Перехопило дух. За цим — пауза. Процедура повторилася двічі. Її відв’язали й витерли. Дозволили одягнутися. Відтак відвели назад, всадовили на стілець. Перш ніж піти, охоронці, скоряючись кивку слідчого, зв’язали їй за спиною руки.

— Я попередив, а ви виявились нетямущою. Мав на увазі всі без виключення жарти. Не послухалися. Наступного разу буде гірше. Я давно вже попереджав керівництво, тут надто поблажливо ставляться до ув’язнених, проте мене не слухають. Але на своїй території можу робити те, що вважаю за потрібне. Так от, ви на 150 % будете присутні й співпрацюватимете, інакше потрапите до такого пекла, що нетерпляче чекатимете дня страти. Питання перше — коли у вас уперше проявилися надприродні здібності?

Ліза замислилася. Дихання ще не врівноважилось, і вона не могла зосередитися.

— Не пам’ятаю, напевно, в дитинстві.

— Не хочу чути «напевно», «ніби».

— Я не можу пригадати, не можу сконцентруватися, думати не можу нормально, — спалахнула вона.

Погляд слідчого скрижанів:

— Вам допомогти?

У Лізи знову почалася кровотеча. Кров заливала одяг, а вона не могла ані