Казка старого мельника - Сергій Ухачевський

Іван перекладав мішки з військового обозу на свій віз. Параска по-господарськи вказувала йому, що брати і куди класти. «Одоробло» та «лайдака» не полишали її мови. А молоді, позаглядавши з цікавості по возах, помітили розбиту скриню, що лежала посеред дороги. У ній було повно срібних монет.

— Схоже, на військову скарбницю... — зауважив Миколка.

— А чому тут тільки срібло? — здивувалась Христина.

— Дивися, у цій частині, — Миколка показав розділену на дві ділянки скриню, — мабуть, лежало золото, його вони й узяли. Видно, срібло вони зовсім не жалують...

Миколка узяв одну монету, придивився до неї, принюхався і показав панночці:

— Наче шкіра обсмалена прилипла. Що б це означало?

Та враз на дорогу з лісу вийшов гер Шмальц. Він бадьоро крокував, дивакувато роззираючись. І мав такий самий дурнуватий вигляд, як і вчора. Наша четвірка здивовано подивилась на бравого командора. А Шмальц підійшов, по-діловому ударив себе нагаєм по чоботу і заявив сердито, чомусь шепелявлячи:

— Со се таке?! Цьому ви глабуєте віськовє добло?! Се називаєсся малоделство! Я вас буду екзикуювати!

Параска аж обурилась:

— Та хто тут мародурствує, га? Порядок наводимо! — та враз зацікавлено глянула на командора, придивилась — у того аж забігали тривожно очка, і поцікавилась:

— Пане Шмальц, а що це ви так шепелявите, наче я вам ще звечора в пику втулила? Чи може ти — той дідок, що вчора Івана хотів розіп’яти?

«Шмальц» враз припинив прикидатись і розреготався:

— Упісьнала свою лоботу! — вмить перекинувся на халамидника і закричав сердито: — Геть звідсіля, люди! Тут вам не місце! Забилайтеся, поки ми доблі! Забилайте своє слібло і йдіть геть!

— А то що буде, ти недомірку? — поцікавилась Параска погрозливо.

Дідок знову перекинувся на Шмальца і по-військовому завив:

— Яксьо до полудня не покинете телитолію хутола, матиму сесть вас атакувати! Я, я натюльльхь! Саме так, атакувати!

Параска, не довго думаючи, підскочила, та знову зацідила «Шмальцу» в пику. Той відлетів і упав у дорожню пилюку.

— Що тепер скажеш, недомірку? — поцікавилась Параска.

Шмальц, скиглячи та випльовуючи рештки зубів, поповз до лісу.

— Ну, со ти до мене всєпилася? Со ти мене все б’єс? Я з Лісове стласило, мене всі боясся, а ти мене — в мойду! Хіба так мозьна? Так не мозьна! Не по своїй волі я тут зь вами, а сам, — наголошуючи, підняв палець вгору. — Сьорний Ватазок наказав! Сам Ан’їул!

— Та повзи вже до своїх нечестивців, одоробло ти лісове, — погрозила кулаком, — і передай Сьорному Ватазкові Ані-юлу, що хай ліпше поверне мені мою сестру... Бо я вам усім таке влаштую, що ваші потворні діти будуть своїм потворним дітям розповідати страшні казки про саму Параску Забрьоху і пудити у штанці!

— І мого батька з побратимами, щоб повернув! — втрутилась Христина.

Шмальц на це здивовано зупинився, повернувся до неї і зацікавлено запитав:

— А се ссє хто с вами? Цьому до мєне сапка говолить?

Насправді Лісове Страшило не могло бачити Христину, він бачив тільки трьох — Параску, Івана і Миколку. На місці, де стояла Христина, він бачив тільки шапку, що зависла в повітрі. І це дуже його здивувало:

— В сапки є батько і поблатими? Тепел я лосумію, сьому ви такі холоблі... — знову підняв палець догори. — У вас є сялівна сапка!

І зник, розчинившись у повітрі. Наша компанія тільки встигла з цього подивуватись, як враз позаду почувся сердитий голос:

— А зі мною хтось порадиться? Хтось здогадається подути в пищика?

Всі озирнулись і побачили, що на полудрабку сидить Буркотун у блискучих шатах пажа. Параска тільки взялась за бучка і зібралась перехреститись, як лісовик заявив увічливо:

— Спокійно, пані, хоч я і добре створіння, що засвідчить пан Миколка, але створіння лісове, а ми, народ лісовий, не зносимо цього. Боїмося... Зрозумійте правильно...

— Це правда, не треба... — підтвердив Миколка і познайомив зі своїм приятелем: — Це — Буркотун, паж Лісової Князівни.

— Ти ба... — здивовано розкрив рота Іван.

Але Парасці це не подобалось:

— І що з того, що ти лісове створіння? Бачили ми таких, один щойно ледь живий відповз!

— Якщо він з добром прийшов, не виганяти ж його... — вирішила Христина.

Параска невдоволено пробубніла собі під носа щось незрозуміле.

Миколка радісно кинувся до лісовика:

— Буркотуне, добре, що ти з’явився, у нас тут таке... Підкажи, як визволити з біди батька пані Христини, як подолати песиголовців?

Буркотун, наче не слухаючи Миколку, розмахував руками, мовляв, продовжуй, продовжуй собі. А потім зробив заперечний жест, мовляв, зупинися. Демонстративно дістав з кишені пищик і далі рукою, мов диригент, показав Миколці, ну, давай, свисти... І тут Миколка згадав, що треба зробити. Дістав пищик і засвистів. Буркотун показово зіскочив з воза.

— Ось і я! — завив весело. — Пане Миколко, чим я вам можу допомогти?

— А що — без